…Часто буває, що книжка – справжній бестселер, але вражає при цьому інше. А саме – наскільки вправно її автор поводяться з клясикою – чи то в сюжетному сенсі, а чи в стилістичному. Звісно, історій на світі, за Борхесом, не так вже й багато, але щоразу дивуєшся, коли натрапляєш на вправну манеру їх розповідати. Саме як у випадку з цією книжкою.
Якщо до правди, сюжет цього роману нагадує новий серіял «Засланець з космосу», в якому прибулець з іншої плянети в результаті аварії потрапляє на Землю, оволодіває тілом і життям першого зустрічного, і далі, звісно, продовжується комедія. У даному випадку стається майже те саме, хоч і без кривавих подробиць, адже прибулець у романі – це дівчинка, яка потрапила в родину до орнітолога.
«Тепер Джо побачила очі. Розумний блиск у її погляді був занадто проникливий як для дитячого личка, тому жінка сприйняла це як знак того, що з нею затіяли гру. — Якщо ти іншопланетянка, то чому в тебе людська подоба? — Я просто використовую тіло цієї дівчинки. — Скажи їй, щоб ішла додому, поки ти там, у її тілі. Гаразд? — Вона нікуди не може піти. Вона була мертва, коли я вселилася в тіло. Якщо вона повернеться додому, її батьки злякаються. - Он воно що! Тепер починається гра в зомбі».
Насправді ніякої гри, все всерйоз – пиво в холодильнику, картопляний салат, сусід, від якої дівчинка не тікає. Від усіх тікає, а від нього ні, уявляєте? А ще допомагає з орнітології своїй новій хазяйці, але краще, все-таки, посуд помити. Бо уявлення про людяність в інопланетян виявляються чомусь більш гуманним, ніж у самих людей.
Ґленді Вандера. Там, де ліс зустрічає зорі. – Х.: Віват
Ілюстрація – Waldemar Kozak