…Тема, вкотре порушена у цій книжці, надто болюча для українців і цілком втішна для росіян. Адже «кримська» проблема давно бентежила нашого войовничого сусіду, і навіть знаковий роман «Острів Крим» Васілія Аксьонова на початку 90-х був такою собі відповіддю на суцільне роз’єднання радянського простору того часу – ласий шмат Криму, який у геополітичному сенсі завжди був півостровом, що належав Україні, за сюжетом, перетворюється на футурологічний «острів», предтечу всіх майбутніх тектонічних змін у споконвічній «дружбі народів».
Тож «Загублений острів» - збірка репортажів відомої журналістки Наталі Гуменюк, тема якої – анексований Крим і життя у ньому. Загальна передісторія з «ввічливими людьми» та іншими «зеленими чоловічками» усім відома, натомість перед нами колективна розповідь про те, що сталося потім, після 2014-го року, коли Крим був анексований Росією, і життя для тамтешніх людей розділилося на до- і після окупації.
Тож, з одного боку, маємо сьогоднішню долю тих, для кого Крим був і залишається українською територією, але хто змушений жити за «нової» влади, не маючи ані змоги, ані бажання виїхати з рідної землі. З іншого боку, відсоток прибічників «руського мира» так само чималий, і з ними також маємо розмови «за жизнь». Тож у такий «живий» спосіб мешканці Криму - підприємці та пенсіонери, кримські татари, студенти й громадські активісти, правозахисники та військові, люди з різними політичними та ідеологічними поглядами - відверто розповідають свої історії.
Позиції, а також відчуття, думки, мрії та сподівання обох вищезгаданих, як нині кажуть, фокусних груп («під окупацією» та «в іншій країні»), навряд чи загальновідомі у всьому обсязі місцевих подробиць. Тож, повторимося, саме висвітленню «живого» життя за лаштунками політичних стратегій присвячує авторка свій проєкт. Який, додамо, навіть для її колег до останнього не був зрозумілий. Адже усе вже сталося, казали вони, люди живуть мирним життям, яке має цікавити лише їх самим, оскільки… У тому-то й річ, що для багатьох людей, які мешкають у Криму, як і для авторки книжки, якщо вже щось і сталося, то мало характер загарбницької акції, безкровної війни ідеологічного зразка, і забувати про це не можна ані на хвилину.
«Цю книжку я пишу, аби люди, які упродовж кількох останніх років не були, не жили в анексованому Криму, змогли хоча б трохи відчути, як воно. Ідеться не обов’язково про те, як воно — бути матір’ю, дружиною, донькою політв’язня; як воно — бути правозахисником чи активістом, який щодня під загрозою; або військовим, що має обирати — зрадити присязі, але потурбуватися про родину, чи ризикнути; як воно — бути людиною, що плекає українську мову, чи священиком, чия церква поза законом, або ж підприємцем, що втратив геть усе...»
«Живуть» у цій книжці кримчани по-різному, і з кожним авторка знаходить спільну мову. І зі співголовою руху «Кримнаш», який вірить, що «рано чи пізно стосунки з Україною налагодяться», і вихідцями з інших областей, які в результаті численних радянських поневірянь – висилок, депортацій, арештів – опинилися і живуть у Криму. І для яких він – Україна, попри всі закрути долі. «Хочемо, щоб держава боролася за них, - кажуть вони про дітей політв’язнів, - бо ми — громадяни України, нас громадянства не позбавляли, ми від нього не відмовлялися і російського громадянства не брали».
І не дивно, що назва розділів цієї книжки перегукуються із періодами, які довелося пережити мешканцям півострову. «Шок», «Сум’ятті», «Страх», «Біль» і наприкінці – «Самотність», «Розчарування» і… обов’язкова «Надія», якою не завершується стражденна історія нашого Криму.
Наталя Гуменюк. Загублений острів. Книга репортажів з окупованого Криму. — Л.: Видавництво Старого Лева, 2020. — 312 с.
Ілюстрація: Waldemar Kozak