Приємно дивує те, що це перший твір російськомовного автора, написаний українською, після його переїзду в 2014-му з Донецька до Києва. Раніше свої тексти він писав і видавав в російських видавництвах, але з часом ситуація змінилася.
Тож «Мондеґрін» Володимира Рафєєнка – це історія життя переселенця, донеччанина Габи, який з початком війни на Донбасі, переїжджає до столиці України. По суті, збірний образ з попередніх книжок автора: головний герой вимандрував з ранньої повісті «Облака над дорогой», кобиляча голова, яка переслідує героя від дитинства – з роману «Невозвратные глаголы», куди вона закотилася з народної казки. Або з бабусиних оповідок, як-от з такої, «глагольної»:
«Моя бабушка, Марфа Александровна, рассказывала нам, своим внукам, такие сказки, которых потом я никогда и нигде не слышал и не читал. В её сказках действовали персонажи, которые запоминались навсегда. Сюжеты сказок были просты, конкретны и ужасающи…
Катилась по дороге Лошадиная Голова. Ушами по земле хлопала. И прикатилась она к избе номер восемь по проспекту композитора Огинского, к девочке Маше, которая на ту беду оказалась дома. Тук, тук — постучалась лошадиная голова в окна к Маше.
— Кто там?
— Открывай, Машутка, — сказала голова, — накорми меня борщом и мясом, а я за это службу тебе сослужу.
— Я не открываю дверь незнакомым головам, — отвечает Маша, а сама дрожит, как осиновый лист.
— Открывай, сучка, — закричала голова лошади, — это я, твоя учительница физики! Я пришла к тебе в дом поговорить о твоей успеваемости! Дай мне сюда твою мать и твоего отца! Я им всё расскажу о тебе, я им открою глаза на педагогику средних классов.
— Моя мама ушла на кладбище бабушку проведать, а папа к двери подходит только с топором, потому что пьёт всю неделю. Но если ты хочешь, голова, я могу его разбудить и позвать сюда к двери. Но боюсь, что тогда тебе не придётся больше катиться от домика к домику и хлопать ушами по пыльной поселковой дороге, не придётся также носить синие махровые юбки и жакетки с огромными синими якорьками на плоском животе, чёрные массивные туфли, мохнатые усы, огромные брови, глаза иезуита-извращенца и бородишку на манер шевалье Арамиса. Да, голова, боюсь, что тебе не придётся уже всего этого делать, потому что топор отца моего быстр, как мысль, отточенная бритвой Оккама.
— О чём ты, девочка? Я не голова, тем более не лошадиная, я твоя учительница Татьяна Гавриловна, тук-тук, девочка, открой своей Татьяне, без сомнения, Гавриловне. Мы повторим с тобой десятичные брови, побреем бороду, опохмелим Оккама. А что, кстати, делает на кладбище твоя бабушка?
— Моя бабушка? Моя бабушка там спит, чтобы стать через сто лет бабочкой. Чёрной бабочкой украинских степей. Бабочкой наказания и бабочкой поощрения.Такой бабочкой, которая и не снилась сотрудникам Smithsonian Tropical Research Institute.
— Странные у тебя какие-то родственники, — говорит голова, — согласись, девочка.
— Ну почему же. Нормальные. Так папу позвать?
— Нет, нет, пожалуй, пойду я тогда, Машенька, вероятно.
— Идите, Татьяна, тем более Гавриловна, идите. Только не наткнитесь на молочницу, что на пустыре молоком торгует. Идите вдоль дороги к троллейбусной остановке и не оглядывайтесь.
На молочницу действительно лучше было не натыкаться никому. Хотя, пожалуй, это было и невозможно.
Тож з усіх примар дитинства єдиною незабутньою залишалася тільки Кобиляча Голова. «Через неї, до речі, Габа не дуже добре давав раду з жінками, як на початку статевого життя, так і протягом усього його продовження, - дізнаємося ми з роману. - Здавалося йому, що в кожній жінці сидить така сама казкова істота та тільки й чекає, щоб Габа замислився на хвилинку і втратив пильність».
Володимир Рафєєнко. Мондеґрін. – Чернівці: Меридіан Черновіц
Ілюстрація: Георгій Нарбут