Було це в далекому 1985 році. У мене тоді була квартира в Сочі, але кожного літа я їздив заробляти грошей в колгоспах Саратовської області, де розписував кімнати в дитячих садках, оздоблював будинки культури – короче, виховував культурно аборигенів. Вірніше – намагався нести в маси культуру та доброту. Як зараз стало видно, аборигени виявилися неспроможними засвоїти ці прості та переконливі для людей істини. Тож мені набридло кожного року літо проводити не на морі, а в сухому та геть порохнявому заволзькому степу, і я вирішив провести ціле літо в Сочі, біля моря (хоча міг втратити при цьому купу грошей).
Оскільки тоді ще була дієвою стаття «за тунєядство» (за якою можна було отримати три роки на зоні), то мені край необхідно було якщо не працювати, то хоча би числитись на роботі. Мені пощастило – в санаторії «Радуга» можна було влаштуватися матросом-рятівником на пляжі. Одразу скажу, що на той час самими блатними роботами в Сочі були посади сторожа та рятівника – працювати треба було добу через три, а якщо було кого замість себе найняти, то взагалі можна було з’являтися на роботі лише для отримання зарплатні (яку віддавав найнятій людині – «підсніжнику»). Але я був налаштований не просто провести літо вдома, в Сочі, але й подивитися – що це таке, коли всі їдуть на пляж, аби відпочивати, а тобі доводиться їхати на пляж, щоби працювати. Тож я чесно пішов на роботу, сам по собі.
До відкриття пляжного сезону ми підготували пляж та рятувальні засоби. Я відповідав за рятувальну шлюпку. Це був фактично грібний ялик на одного гребця (на одну пару весел), як на мене – трохи важкуватий, але дуже швидко я до нього зви к, і бігав він в мене легко та натхненно.
Коли сезон було відкрито, моя доба на пляжі (вірніше – робочий день) проходила приблизно так: дівчата, які перевіряли санаторні книжки на вході, попросили мене, щоби я посприяв знешкодженню тих, хто намагався пройти на пляж без права на то. Я забув сказати, що санаторій займався лікуванням псоріазу, тож пляж був специфічним. Одну частину займали голі чоловіки, другу – голі жінки. Ці частини, де лікувалися сонячним промінням, були відділені від центральної частини завісою на стовпах. Центральна частина була загальною, і хто не мав бажання засмагати голяка, то засмагав тут, в труселях та насосочниках. Тому й правила перебування на пляжі були досить суворі – лише по санаторних книжках.
Після того, як вранішня хвиля відпочиваючих спадала, я йшов допомогти видавати шезлонги. Вода ще була надто прохолодна, і тому мало хто ліз до неї, тож у мене був час на все. Потім я заходив до радіорубки і знайомив відпочиваючих з правилами поведінки на цьому пляжі та правила безпеки на воді. Але дуже швидко мені настогидло промовляти одне і теж, і тому я почав імпровізувати: «Шановні відпочиваючі, ви знаходитесь на особистому пляжі Річі Блекмора «Rainbow», тому поводьтеся чемно і культурно. Буйки відтягнуті від берега максимально, запливати за них заборонено. В разі порушення цього правила – пристріляний кожен квадратний міліметр акваторії. Якщо хтось запливе за буйки і почне там тонути, то рятувати вас не стануть з наступних причин: 1. Вода холодна і мокра; 2. Рятувальник страждає від аквафобії.» Після цього оголошення я з рогатки мочив галькою по буйку (який дійсно був відтягнутий на максимально дозволену відстань від берега). Галька по буйку била зі звуком гарного такого церковного дзвону. Відпочиваючі на деякий час замовкали. Тоді я з човнового ангару спускав на воду рятувального ялика і близько години ганяв на веслах вздовж берега з максимальною швидкістю. Це не входило до моїх обов’язків, але це я робив для себе – мені просто подобалося веслувати.
Потім я спускав на воду ще дві шлюпки, які видавали тим, у кого в санаторній книжці було зазначено лікувальну греблю. А потім я знов гасав яликом вздовж узбережжя. І це вже була моя робота. Відпочиваючі чомусь вважали, що якщо вони опинилися тут і профспілка оплатила їм лікування та відпочинок, то вони мають право нехтувати правилами поведінки на воді. Частіше за все такі намагалися запливти за буйки. Їм було байдуже, коли я підпливав до них і попереджував, що вони порушують правила. Вони лише посміхалися. Тоді я приємним голосом розповідав їм, що в разі спасіння потопаючого мені, окрім вдячної грамоти, нічого не світить, а якщо я витягну труп, то буде премія від 30 рублів до 50. При цьому потихеньку веслував так, щоби човен був з боку берега від порушника і починав виймати весло з уключини. Порушнику терміново щось ставалося потрібним на березі, і більше за буйки він не запливав.
Звісно, на мене було написано багато скарг. І майже всі вони згадували мої начебто звірячі гримаси біля воріт; зловісний голос в оголошенні по гучномовцю; зловісний голос і звірячий вираз обличчя, коли я начебто намагався їх вбити за буйками… Одного разу на обриві за пальмами я побачив кілька білих халатів. То головлікар санаторія спостерігав, що робиться на пляжі. Я вирішив, що вже хана, і мене виженуть, тож наплював на все і поводив себе, як звичайно. На мій щирий подив, мені навіть виписали премію, чого не пам’ятали навіть багаторічні працівники пляжу. Як виявилося, головлікарю сподобався порядок на ввіреному мені пляжі, де ніхто не ліз за буйки; не бухав відверто нахабно; не горлав матірних пісень, як то зазвичай прийнято серед кацапів.
На пляжі «Радуга» відбулося ще багато чого цікавого, але це тема вже для іншої розповіді.