Це було написано давно. Переклав зі свинособачої, якою стаття була написана спеціяльно для мешканців Луганщини. Зараз, звичайно, є більш важливі справи, аніж відновлення справедливості для будь якого селища описуваним чином, але пропозиція залишається в силі - після закінчення війни, якщо десь знайдеться нічия земля (виключена з державного реєстру), то я після ретельного вивчення питання, можу погодитися стати там царем (або - конунгом). Обіцяю бути суворим, але справедливим.
Це сталося наприкінці 2011 - початку 2012 років. Якраз набрало обертів президентство пінькостриба Віктора Хвьодоровіча. Аж тут склалася ситуація, яку не судилося, нажаль, довести до логічного завершення. Втім - читайте. І пам'ятайте, що під словосплученням "українська влада" тоді була влада шапкозбивача.
Читач може порівняти, як я збирався керувати своєю державою, з тим, що отримала Україна в 2019 році. Здається, моє правління, було би значно краще за існуюче зараз.
Нещодавно по одному з телеканалів прокрутили ролик новин про людське нещастя. Ціле селище разом із землею, яке він займає, опинилося у віртуальному просторі – тобто було просто викинуто з нашої великої держави Україна якоюсь неохайною баригою. Як таке могло статися дуже просто!
Барига прихватизував птахофабрику, навколо якої стояли будинки персоналу, який обслуговує цю птахофабрику. Само собою, що турбота про комуналку мала лягти на баригу. Але навіщо платити зайве на утримання житлофонду, коли можна взагалі нічого не платити?! У результаті документи на землю під селищем виявилися «втраченими». Плюс до всього район відмовився від селища, передавши його місту, а у міста свого головного болю – вище за дах, і тому такий «подарунок» не був прийнятий. Єдине, коли про мешканців селища влада згадувала – то це на виборах. Ось тут уже організовувався транспорт, щоб із неіснуючого селища привезти на виборчу дільницю громадян України. Прямо містика якась – з віртуального простору з'являлися реальні виборці, які потім знову кілька років зникали у віртуальному просторі, нагадуючи про себе у вигляді полтергейсту. Наприклад, скаргами до різних інстанцій та часом матеріалізованими привидами громадян України (після виборів уже нікому не потрібних) з неіснуючого селища. Таким чином, склалася унікальна ситуація – у центрі України виявилася НІЧА земля з населенням близько п'ятисот осіб. Наведу докази: - люди багато років намагаються довести належність цієї землі державі Україна, але звідусіль отримують формальні відписки з УКРАЇНСЬКИХ ДЕРЖАВНИХ ОРГАНІВ, які свідчать, що ця земля не належить їм (тобто різним радам та виконкомам); - транспортний маршрут до селища з найближчого міста було скасовано; - ремонтні служби навідріз відмовлялися їхати до цього селища, тому що він був ВИКЛЮЧЕНИЙ зі списків населених пунктів; - апофеозом відчуження землі було відкликання дільничного інспектора, фельдшерського пункту та поштового відділення із селища. Здається, цього достатньо для того, щоб відповідно до міжнародного права населення могло оголосити себе незалежною територією та організувати свою власну державу. Хвилин через п'ятнадцять після повідомлення в каналі новин дані доводи змусили мене подумати про те, що я, особисто я, реально можу допомогти людям. Для цього їм тільки потрібно оголосити про свій суверенітет та обрати мене своїм царем. Чому царем? – дуже просто, адже тоді не буде зазіхань на титул Президента, вони зможуть залишатися громадянами України – і при цьому бути моїми підданими, не підпадаючи під Закон України про неприпустимість подвійного громадянства. Природно, що моє царство довго не протрималося б – від сили, протягом тижня після того, як я, законно та демократично обраний автохтонним населенням нічийної землі цар, почав би бурхливу дипломатичну діяльність, мене пов'язали б. Широко рекламованою в ЗМІ та Інтернеті кампанію з міжнародного визнання новоствореної держави, яка широко рекламується в ЗМІ та Інтернеті, наша рідна українська влада просто не змогли б не помітити. Але що це дало б? – мешканців селища скоріше приписали б до найближчого міста, знайшли старі чи зробили б нові документи на землю, пустили б транспорт і зайнялися б ремонтом комунікацій та доріг. Я ж після окупації моєї країни державою Україна – все одно залишився б монархом. Нехай скинутим загарбниками, але все ж таки – царем. А для більшої переконливості можна було б пройти й обряд миропомазання на царство (про це вже було домовлено!). Тепер постало питання про те, що потрібно убезпечити себе від приміщення до психіатричної лікарні – адже з точки зору «демократії» людина не може бажати бути царем, проживаючи в «демократичному» суспільстві. Адже довкола стільки різних цікавих можливостей – ким бути! З точки зору «демократів», наша людина має право хотіти бути - спекулянтом, комедіантом, міліціонером, бандитом, повією, домашньою обслугою в європейських країнах або там же - напіврабом на плантаціях, загалом, дозволено хотіти бути навіть принцом на білому коні або в білому "Мерседесі". Але не царем! Тим більше – НАРОДНИМ ЦАРЕМ! Отже, потрібна підтримка якоїсь громадської організації, яка б делегувала мене в селище, запропонувавши населенню мою кандидатуру на посаду царя. За цим справа не стала – мою ініціативу відразу підтримала Луганська ГО «Кіммерійський Орден Лицарів Бука», пообіцявши видати мандат із печаткою та надавати мені всіляку інформаційну підтримку. Вже громадську організацію в дурку не сховаєш, а я не просто сам по собі поїхав у царі набиватися, але був відправлений Кіммерійським Орденом допомогти народу в поліпшенні їхнього життя вже сьогодні. Отже, початок було покладено. Тепер треба було визначитися з самою монархією – і краще за конституційну мені нічого для цього не уявлялося. Під текст конституції вирішив взяти Загальну Декларацію Прав Людини, трохи доповнивши її для більшої відповідності конкретній обстановці. І, природно, виникла проблема з назвою для мого царства. Ну, тут і думати особливо не довелося – назва селища сама просилася, та й звучання тішило б будь-який, найвибагливіший, естетичний смак: СВІТЛЕ царство. Наступного дня пішов на пошук спонсора на поїздку, двох-трьох соратників та священика для обряду миропомазання. Водночас, у проміжках між телефонними розмовами, я ретельно вивчив територію свого майбутнього царства і склав пакет документів для того, щоб у Світлого царства були всі ознаки державності. Тим більше, що я мав будувати царство в унікальних умовах, адже на запитання «Кому ви, люди, данину платите?», населення могло сміливо заявити, що НІКОМУ. Що є набагато кращою відповіддю, ніж: «хазарам», «більшовикам», «пахану» тощо. Далі, діючи відповідно до традиції, зі мною мали приїхати і два товариші для призначення їх на посади у Світлому царстві, на які когось із місцевих ставити було б ризиковано – щоб не підставляти під арешт можливими окупантами. Зрозуміло, що мною були вивчені різні прецеденти виникнення держав – від «покликання варягів на Русь» до утворення суверенного князівства Сіленд (Sealand). Це вкотре переконало в тому, що утворення посередині держави Україна, але на відторгнутій цією державою землі, Світлого царства, не суперечить міжнародним нормам і не входить у конфлікт із українським законодавством. Однак було одне цікаве питання, яке таки змусило замислитися над ним: -А що якщо українська влада проігнорує Світле царство і не виявить акту агресії проти нього? Я замислився. Тобто – окупанти не ввійдуть у Світле царство і не візьмуть у полон мене, його законного монарха? Що ж тоді? Чи не підведу таким чином людей, за долі яких я взяв відповідальність? Адже я зголосився бути їхнім царем, отже – саме я і маю дати їм можливість жити в кращих умовах, ніж до мене! Адже і монархія мною запропонована натомість безликої, яка нізащо не відповідає, «демократії» саме тому, що в монархії її очільник особисто відповідає за добробут підданих. І піддані присягають не абстрактній державі, а безпосередньо своєму сюзерену, тобто у цьому випадку – мені. Відповідь не забарилася чекати – я сказав, що тоді мені доведеться правити, для чого можна буде піти шляхом багатьох невизнаних держав – починаючи від улаштування на території Світлого царства байк-рок-фестивалів, збір коштів від яких йшов би до бюджету Світлого царства, та до випуску марок, монет, продажу титулів та надання підданства громадянам інших держав. Плюс до всього, я готовий був віддавати в скарбницю половину всіх своїх можливих доходів, тоді як з корінних жителів Світлого царства податок не повинен був перевищувати 10 відсотків їхнього основного заробітку, отриманого безпосередньо на території Світлого царства, з інших доходів - рівно один відсоток. Основними видатковими статтями бюджету мали стати ремонтні роботи (комунікації, житловий сектор, електропостачання), забезпечення населення громадським транспортом до найближчого міста та допомога малозабезпеченим підданим в оплаті комунальних рахунків. Більш детально стало би зрозумілим на місці. Загалом основні напрями за двома варіантами розвитку подій були опрацьовані. Залишалося тільки поїхати в майбутнє царство і довести мешканцям, що зі мною вони мають реальний шанс вийти з віртуального простору. Що з ними не просто рахуватимуться, а й постараються задобрити, щоб у них не було бажання закликати свого царя назад – якщо влада, як завжди, не виконуватиме своїх обіцянок. Адже тоді – за міжнародними законами – Світле царство вважатиметься окупованою територією, а я вважатимуся монархом у вигнанні. І звертатимуся до міжнародної громадськості про те, як злісні окупанти знущаються над моїм народом. Чи ми самі зможемо витягнути наше царство з тієї прірви, в яку цю територію загнала українська влада – то якщо Світле царство не впаде жертвою української агресії найближчого тижня після його заснування. Залишалося поїхати на місце і довести народу майбутнього царства, що у виграші будуть і вони, і я. За будь-яких розкладів. Вони здобули б те, чого домагалися, а я – не тільки став би законним монархом (хоч на день-два), але заробив би собі славу та організував би чудове шоу. Адже як добре, знайомлячись з людьми, просто й невигадливо відповісти, потискуючи руку новому знайомому: «Дуже приємно – ЦАР!» Найцікавіше й у тому, що відразу зголосилося дуже багато охочих отримати підданство Світлого царства і брати участь у його створенні. Всі вони були гідними людьми, але враховуючи скромні розміри майбутньої великої монархії, мені довелося обмежити їхню кількість двома – адже за історичним аналогом, для більшого ефекту мені потрібні були свої Синеус та Трувор. Священика для церемонії миропомазання, застосувавши старий та випробуваний метод військової демократії, обрали шляхом відкритого голосування у режимі телефонної конференції. Тож бригада варягів була готова виступити у переможний похід. До планів дипломатії Світлого царства було включено і маніфест до народу України. Оскільки з 2000 року влада в цій країні узурпірована (що підтверджується відмовою правлячої кліки від вимог Всеукраїнського референдуму 2000 року), то українському народу я збирався запропонувати провести ще один Всеукраїнський референдум, підставою для якого було б якраз грубе порушення Конституції України можновладцями (не бажаючими відмовитися від депутатської недоторканності та скоротити чисельність парламентарів). Питання на референдумі має бути лише одне: чи бажає український народ, користуючись своїм конституційним правом, відмовитись від ярма компрадорської буржуазії та приєднати свою країну до мого Світлого царства. Цілком можливо, що референдум показав би прагнення українців справедливого правління під керівництвом монарха. В принципі, серед моїх знайомих достатньо фахівців, здатних зайняти ключові посади в уряді, тож така можливість мене не лякала. А далі можна було звернутися і до інших слов'янських народів із тим самим закликом. З російськими справа була дещо складнішою – їм необхідно було б якимось чином достовірно підтвердити слов'янське коріння так званих «російських», та й у складі Російської Федерації не виявляється окремої Російської республіки, яка б самовизначитися і увійти до складу вже не просто Світлого царства – але Світлої Слов'янської Імперії. Для цього мої агенти спочатку мали провести роботу на території самої Російської Федерації, щоб виправити цю жахливу несправедливість по відношенню до «братського» «російського» народу, позбавленого свого національного територіального утворення. Але раптом виявилося, що після всієї цієї біганини, після кількох годин телефонного спілкування в пошуках грошей на проект і підбір помічників – влада таки розпочала якісь ворушіння після повернення віртуального поселення в реальний світ. Що це – результат висвітлення проблеми у центральних ЗМІ чи банального прослуховування телефонів деяких абонентів, з ким я спілкувався? Як я дізнався згодом – мої грандіозні плани просто злили до СБУ. І мій амбітний план створення монархії впав. Хоч це й не так важливо чому – головне, що про людей нарешті згадали, і я сподіваюся, що їхні поневіряння у віртуальних просторах закінчилися. Але ситуація була просто унікальною! Ось чого шкода. А моєму народу, що не відбувся, хотілося б порадити – знайдіть через суд того, хто «втратив» документи на землю під Вашим селищем і змусіть його оплатити все те, що з його вини не ремонтувалося. Заодно і не забудьте про свої матеріальні та моральні збитки. Якщо ви цього досягнете – тоді певним чином і мої амбіції будуть задоволені. А в свою чергу я можу допомогти Вам у висвітленні Вашої боротьби за Ваші громадянські права. І ще – якщо хтось знає про існування в Україні подібного віртуального селища – повідомте. Можливо, його жителям терміново потрібен цар для набуття нормального громадянського життя. Бля, хочеться побути царем - мудрим і справедливим. Адже, якщо з нами – Бог, то хто тоді – проти нас?