Доволі часто з боку російських пропагандистів можна почути, що українці є колаборнтами, які під час Другої світової війни стали на бік німців і воювали проти союзних військ та СРСР зокрема. Однак, за словами істориків, українці у 1939 рр.. під час нападу Третього Рейху на Польщу, пліч-о-пліч з поляками захищали рідну землю у складі РП - Галичину.
Зазвичай уявлення про реалії спротиву Польщі німецькій агресії в 1939 році не виходять за межі сформованих ще радянською псевдоісторичною пропагандою міфів. Не дивно, що багато хто вважає самовбивчі контратаки польських кіннотників із шаблями наголо проти гітлерівських танків мало не типовим явищем у тій війні. Втім, чому тоді попри дворазову перевагу німців у живій силі та п’ятиразову — стосовно танків і літаків, нацисти захопили Варшаву аж на 28-й, а не на 8-й день бойових дій, як це планував Гітлер? Насправді польська кампанія не стала для німецьких вояків легкою прогулянкою, а щодо шабельних атак, то, наприклад, сформована переважно з етнічних українців Волинська кавалерійська бригада завдала нищівної поразки… 4-й танковій(!) дивізії вермахту, легкоброньовані панцирники якої з легкозаймистими бензиновими моторами не стали міцним горішком для артилерії уланів.
Отож недаремно Гітлер правдами і неправдами домагався від Сталіна вступу Червоної армії у війну проти Польщі, що загрожувала перетворитись у затяжну і провальну для фюрера. Красномовне підтвердження того — героїчна оборона Львова, що зазнав бомбардувань уже в перший день війни — 1 вересня 1939 року.
Згідно з німецьким планом блискавичної війни 12 вересня до львівських околиць прорвалось спеціально створене моторизоване угруповання гітлерівських військ, що мало з ходу зайти в місто. Це видавалось цілком реальним завданням, адже йшлося про населений центр начебто у глибокому тилу, куди евакуювалось понад 100 тисяч біженців і де у чотирьох госпіталях лікувались понад три тисячі поранених. Крім того, більшість львів’ян — українці, яких не особливо жалували польські офіційні власті.
Та на ділі все виявилося з точністю до навпаки: жителі міста, забувши про національні утиски, масово чинили спротив. Численні пости протиповітряної і протипожежної оборони, укомплектовані переважно жінками і підлітками, під час авіаударів чергували на дахах будинків, а чоловіки, які за станом здоров’я не підлягали мобілізації, стали до лав міського ополчення. Не дивно, що коли виникла загроза прориву німецьких військ, на підступах до Львова за лічені дні постали викопані містянами вручну протитанкові рови, окопи, траншеї, бліндажі.
Радянська кавалерія на вулицях Львова. 1939 рік
Як наслідок, замість штурму з ходу гітлерівцям довелося перейти до планомірної облоги, результат якої, втім, виявився неочікуваним як для нападників, так і для захисників міста. Згідно з підписаним у Москві таємним протоколом до пакту Ріббентропа — Молотова, Львів відходив до зони радянського впливу. Отож уже наступного дня після переходу Червоною армією польського кордону до міста форсованим маршем рушив загін у складі 35 танків, на броню яких «зсадили» шість сотень кавалеристів. Зранку 19 вересня передова розвідрота із шести танків цього загону на околицях Львова потрапила під вогонь гітлерівців, які не звертали уваги на заздалегідь обумовлені сигнали радянських союзників. Лише влучна «відповідь» танкістів, які знищили три гармати німців, примусила останніх впізнати своїх, після чого розпочався торг, кому брати місто.
Утім, навіть отримавши розпорядження Гітлера про «визволення» Львова від німецької облоги, як дипломатично іменувався відхід гітлерівських військ, фашистські генерали спробували взяти захисників міста на арапа, висунувши ультиматум: капітулювати не пізніше 10-ї години ранку 21 вересня. Натомість радянське командування оголосило своїм військам наказ, в якому йшлося, що «обороною міста керує фашистська організація», а тому о 9 годині ранку 22 вересня розпочнеться його штурм.
На цей час під Львовом зосередились три танкові бригади, три кавалерійські дивізії та один стрілецький корпус Червоної армії. Проте радянське командування зробило висновок із невдалого тупцювання під містом своїх німецьких союзників, тому запропонувало прийнятні умови капітуляції. Зокрема польським офіцерам гарантували «особисту свободу і недоторканність їхнього особистого майна» та «виїзд до зарубіжних країн». Та все це виявилось блефом, а більшість героїв оборони Львова, значну частину серед яких становили мобілізовані і зодягнуті в офіцерські мундири українські вчителі, інженери, митці, згодом таємно розстріляли під Катинню, потім впродовж десятиріч цинічно перекладаючи вину за це на «фашистів»…