Андрій Дубовик «Сенсей», офіцер спецпідрозділу «Альфа», полковник запасу
Несподівано відчув необхідність зателефонувати матері загиблого на війні. Ми готуємо передачу. Треба знайти слова, якими зможу пояснити те, що відчуваю, коли стикаюся з таким нестерпним болем.
У трубці чулися сльози. Розумієш, Жовто-Синій, у неї не залишилося нікого, крім нас! Вона – мати НАЦІЇ. Вона віддала найсвятіше і найчистіше нам. Без жебрацьких субсидій і банківських відсотків – трагедія…
Мені не хотілося втрачати час. Я боявся втратити силу Сповіді…
Андрій ішов зі зйомок тихим і пониклим. Мені здалося, що він згадав все, що було на МАЙДАНІ… Я бачив перед собою сильного і сталевого офіцера, готового віддати життя за свою Націю. Мединський, Дубовик, Кривицький, Мельник – віра, чесність, самопожертва.
Моя душа розірвалася на тисячі маленьких сердець і впала на каміння Інститутської, крапельками води протекла в ущелини між камінням, і потягнулася вгору… Це повинна бути квітка – сильна, незалежна, гідна з міцним генетичним корінням. Смілива і жертовна. Бо у нас є та сама ніжність, яка дуже любить всім своїм УКРАЇНСЬКИМ серцем! Є. Її неможливо знищити. І її категорично не можна втратити.
Найважчою для мене темою Сповіді був ЛІСНИК. Ми з Андрієм в 2015-му. Катастрофа тиші. Мертва зона. Бруд. Прослуховування. Запах крові…
А й дійсно, як сказав Андрій – гріх і сильний біль за тих, хто загинув на МАЙДАНІ. Ми довірили майбутнє зрадникам. Ми опинилися в полоні ілюзій. У пориві Віри, не помітивши того, що сука-москва знову підклала нам у хлів НЕ породистих, не етнічних і вже зовсім не українських немовлят.
Волі б нам… степової, із запахом полину і вогнища. Любові б нам, Господи, дикої – з серпанком туману над Дніпром. А ось крові більше не можна. Досить! У нашій історії пролитої крові було більше, ніж у будь-якої іншої нації. Тільки тому ми – ВЕЛИКІ! Вірую в нас, Всевишній! Врятуй і збережи!
Сніг продовжував падати на дахи будинків мого улюбленого міста. Я сказав про те, що наболіло. І згадав чітко і контрастно про те, як мій співрозмовник і друг пішов зі словами, що зірвалися з його вуст: «Я не пробачу їм ні Олега Мужчиля (Лісника), ні Кузю (Андрія Павловича Кузьменка)».
Олег Володарський: «Сповідь IV. Випуск пам’яті Олега Володимировича Мужчиля-«Лісника»