Кажуть, варто лише простягти руку, а чи підняти полу пальта в незнайомки у тролейбусі, як свідомість затуманюється, а розум прагне буденности, бо стерпіти таке щастя неможливо.
Зокрема у збірці п’єс литовської авторки, виданій за підтримки Українського Культурного Фонду саме «живе» життя підказує, що навіть у тролейбусі, де починається дійство і сварка, або у селі, де «люди чують, чим пахне спідня білизна сусіда» варто шукати «дно» будь-якої проблеми.
Цю тему авторка заторкує зокрема в п’єсі «Звільніть золоте лоша», де за марудними буднями й заклопотаністю герої – чи то поважний гінеколог, а чи легковажне дівча, не кажучи про рідних дядьків і чужих пані - просто не помічають, що бажана мить радості зовсім близько. Тож варто лише простягти руку, а чи підняти полу пальта в незнайомки... Словом, клясика, якщо насправді.
«Якщо хочете подивитися на мої ноги, - обурювалися допіру в Селінджера у «Рибці-бананці», - то так і кажіть». Так само у п’єсі «Ковзанка» всупереч тому, що герої можуть жити просто й легко, вони дошукуються вимріяного, ілюзорного щастя. У гонитві за ним люди ладні піти на все і навіть ступити на слизьку стежку. Та попри всі спроби це щастя лише нетривка, мерехтлива примара, як лід на ковзанці, або одна-єдина фраза касирки.
«ФЕЛІКС (касирці): Що ви робили б, якби в торговельному центрі до вас чіплялася жінка?
КАСИРКА (оторопівши): Я подумала б, що вона лесбійка.
ФЕЛІКС (до Жінки): Ви лесбійка?
ЖІНКА: Ні.»
Лаура Сінтія Черняускайте. Звільніть золоте лоша. Ковзанка. – Л.: Видавництво Анетти Антоненко
Ілюстрація: Валерій Барикін