ЯК ДВІ СТАТТІ ЗАКОНУ ЗРОБИЛИ З УКРАЇНИ КРАЇНУ ЗЛОЧИНЦІВ — І ЧОМУ ЦЕ ДОСІ ТРИВАЄ
Коротка стаття анонс. Хто хоче детальніше з детальними аргументами дивіться наступну статтю.
Держава, яка вбиває тебе твоїми ж руками
Уявіть: ти бачиш злочин. Спиляний ліс. Хабар. Підозрілого типа, який знімає електростанцію на відео. Ти береш телефон, щоб зателефонувати в поліцію — і тут держава каже тобі: «Назвись спочатку. Повне ім'я, адреса. Або геть».
Ось що роблять статті 5 та 8 Закону «Про звернення громадян» з 1996 року. І це — не технічна помилка. Це, за словами автора, була «правова міна сповільненої дії», закладена свідомо.
Маніпуляція, яку проковтнули всі
Коли в 90-х запитували: «Чому анонімні заяви заборонені?» — відповідали одне: «А пам'ятаєте 37-й рік? Масові доноси? Репресії?»
І люди мовчали. Страшно ж.
Але автор розкриває брехню цього аргументу просто і безжально:
«Трагедія 30-х років відбулася тому, що держава криміналізувала нормальну людську діяльність, заборонила свободу слова та критику влади. У 1996-му влада спекулятивно та брехливо використала страх перед сталінізмом, щоб заборонити громадянам повідомляти про реальні кримінальні злочини, фактично прирівнявши викривача корупції до "стукача" часів терору.» І це, підкреслюю, — у кримінальні 90-ті.
Тобто тебе переконали мовчати — посилаючись на те, що заяви вже одного разу вбили мільйони людей. Геніально цинічно.
Пеньок, якого офіційно не існує
Ось де стає зовсім моторошно. Автор описує ситуацію, яку називає «диктатурою форми над фактом»:
«Є об'єкт — факт злочину. Є канал передачі даних — звернення. Держава свідомо блокує канал, якщо він не містить метаданих про відправника, ігноруючи сам об'єкт, тобто злочин.»
Простіше кажучи: якщо ти повідомив про незаконну вирубку лісу чи побиття людини бандитами, але не вказав своє прізвище та домашню адресу — пеньків чи побиття офіційно не існує. Чиновник має законне право викинути твоє повідомлення в кошик.
А «верифікація» цих пеньків, як іронізує автор, коштує державі «10 хвилин робочого часу охоронця».
Це просто беззаперечний факт того, що держава «законодавчим» шахрайством у кумівські часи відмовилася захищати права громадян та правопорядок у значному відсотку випадків.
«Підпиши собі вирок» — або мовчи
Найжорстківший розділ — про тих, хто знає найбільше. Сусід, що бачить нічне пограбування. Підлеглий, якому наказали щось незаконне. Свідок бійки.
«Держава, вимагаючи ідентифікації на старті, фактично каже: "Якщо хочеш, щоб ми припинили злочин, спочатку підстав себе та своїх дітей під кримінально-корупційний тиск".»
І більшість обирає мовчання. Бо система так і задумана:
«Тиша в ефірі — це ілюзія порядку, за якою ховається тотальне розкрадання країни.»
Три пограбування за раз
Автор підраховує збитки громадянина від цієї системи — і виходить, що кожен із нас обкрадається тричі одночасно:
- Перше: Ти годуєш із податків армію поліціянтів, які мають законне право не реагувати без «авторизованого доносу».
- Друге: Злочини відбуваються — ліс зникає, майно крадуть, шахраї ростуть у «баронів».
- Третє: Страх стати наступною жертвою — сам по собі ресурс, який держава відбирає щодня.
«Ми маємо абсурдну ситуацію: факт злочину є, армія поліції є — результат нуль. Система Кучми зробила так, що держава охороняє не правопорядок, а свій спокій від громадян.»
Під цим «правничим» маразмом країна докотилася до «прокуратури-2» та до того, що у владу просто прийшла конкретна кримінальна банда злочинців.
Війна: ціна формалізму — людські життя
А далі автор переходить до того, від чого мурашки по шкірі. Сьогодні, під час повномасштабної війни, ця стаття — вже не просто корупційна зручність. Це загроза національній безпеці:
«Коли свідок бачить підозрілу активність біля стратегічних об'єктів, він має мати можливість миттєво і анонімно повідомити про це. Вимога ПІБ у таких випадках — це прямий саботаж національної безпеки.»
Людина бачить, як хтось знімає підстанцію чи нелегальну зброю. Мовчить — бо боїться «засвітитися», підставити свою родину, дітей. Підстанція летить у ніч. Десятки людей без світла взимку.
Але є лазівки — і автор їх розкриває
Наприкінці — несподіваний поворот. Автор показує, що корупційна конструкція насправді має дірки, які самі ж її автори залишили через юридичну недбалість.
Наприклад, стаття 5 вимагає вказати дані «громадянина» — але не уточнює, якого саме. А стаття 8 каже, що рішення про відмову в розгляді може приймати лише керівник органу — а не рядовий оператор кол-центру, який зараз просто кидає трубку.
«Жодний оператор кол-центру не має права не приймати усну заяву. Він має прийняти або покликати до телефону керівника органу.»
Коротко: дві статті старого закону збудували корупційну вертикаль, захищають злочинців замість громадян, і в умовах війни стали загрозою для виживання країни. Зміна? Лише одна — пріоритет факту над підписом.