У будь-якій історії не уникнути нестримного бажання героїв вижити і завоювати не лише півсвіту, але й любов ближнього. Навіть ціною втрати панцира своєї «жанрової» ідентичности, коли вони, нарешті, сходяться і починають розповідати. А коли наодинці – то й поготів.
Так, малий герой цього роману веде щоденник брехні, любить мати, ненавидить батька, і щороку отримує на Різдво «Книгу рекордів Гіннеса». «Я потраплю туди з кращих причин», - заспокоює він себе, але звучить, немов запевняння допіру Михайля Семенка «Я не умру від смерті – я умру від життя».
А все, як виявляється, через катастрофічну нестачу батьківського тепла і родинного затишку.
«— Подивись у вікно,— кажу я матері. — Сніг летить горизонтально. — Так,— каже вона. — Наче борошно крізь сито, еге ж? — Борошно не летить горизонтально крізь сито,— кажу я. Її язик показався, щоб облизати куточок рота, і залишився зовні. Я нахиляюся через стіл, щоб доторкнутися до нього. — У тебе такий холодний язик,— кажу я. Батько дивиться на нас, і губи матері щільно стуляються. — Я наче ящірка,— каже вона. Вона посміхається мені. Я посміхаюся у відповідь. — Дивна парочка,— каже батько».
Загалом дуже нагадує Селінджера, якби не відсилки до Фолкнера.
Марія Джоан Хайленд. Дай спокій. – Х.: Фабула
Ілюстрація: Gustav Klimt, Mother and Child.