Це фундамент, на якому будуються всі майбутні стосунки.
⠀
Саме в цей час формуються дві частини нашої особистості:
☀️ Сонячна дитина — носій радості, довіри, впевненості
🌫️ Похмура дитина — носій болю, страху, відчуття «зі мною щось не так»
⠀
🔸 І обидві ці частини залишаються з нами назавжди.
Вони говорять із нами через реакції, стосунки, вибори — навіть коли ми цього не усвідомлюємо.
⠀
З 3 до 7 років я жила з бабусею і дідусем.
Вони мене любили. Турбувались.
Але я чекала маму. Я довго стояла на вулиці поруч з бабусею і довго вдивлялася в таку довгу вулицю, де там моя мама, чи йде вона до мене,чи від мене.
⠀
Я чекала, що вона приїде й забере мене додому.
Це не виглядало як трагедія. Я сміялась, гралась, мені було добре з дідусем який любив мене понад усе на світі і бабусею, чию любов я пронесла через все життя.
Але всередині — я дуже чекала.
⠀
І все дитинство, і все доросле життя вірила, що бабуся любить мене більше, ніж мама.
⠀
Це відчуття було поруч завжди.
⠀
Поки я не пройшла терапію після смерті мами.
⠀
Тільки тоді змогла подивитися на своє дитинство не очима покинутої дівчинки,
а з м'якістю й розумінням.
⠀
У дорослому житті той ранній досвід став фоном, який впливав на все:
— на мою самооцінку
— на страх бути відкинутою
— на стосунки, в яких я довго терпіла, аби лише не втратити.
⠀
Я не звинувачую.
Я розумію.
⠀
А ще — я лікуюсь.
⠀
І якщо в тобі теж колись жила дитина, яка чекала -знай, ти не сам / не сама.
⠀
🔸 Ми можемо навчитись бути собі тими, кого колись чекали.
— Тими, хто обійме, коли страшно.
— Хто скаже: «Ти не погана, ти просто втомилась.»
— Хто дозволить мріяти, помилятись, відпочивати.
— Хто не залишить.
⠀
🔹 Ти не народився з недовірою. Просто тебе не навчили довіряти. І хоча свідомість мовчить — тіло пам'ятає все.
⠀
Це — мій шлях до себе.
І зараз я працюю над новою темою для свого курсу,де ще глибше торкатимусь історій внутрішньої дитини.
⠀
Я ділюсь цим не як експертка, яка знає всі відповіді,а як жінка, яка вчиться любити себе з самого початку.
І більше не залишати себе на самоті.