Глава 1. Летимо
Глава 3. Табакі, Шерхан та клоуни
Глава 6. Москва лужковська. Епілог
Летимо
- Ну що, цвірінькнемо! – грайливо звернулася стюардеса до двох чоловіків, які саме відкоркували по пляшці горілки. Ті діловито погодилися, кивнувши головами.
- Обід буде через двадцять хвилин, – повідомила стюардеса, натякаючи на закуску.
Чоловіки – один схожий на якута, а другий невизначеної породи, схожий на московіта, – вирішили не чекати закуски й, закинувши голови, за три-чотири заходи влили собі в горлянки вміст півлітрових пляшок. Все було зроблено професійно, абсолютно тихо, без жодного слова. Після обіду (закуски) вони негайно поснули, як наче їх хтось вимкнув вимикачами, й прокинулися лише після посадки, наче їх цей загадковий Хтось тепер увімкнув.
Ми летіли прямим рейсом "Москва – селище Мирне". Нас було троє проектувальників. Ми летіли у відрядження на алмазний рудник, де вже декілька років будувався баштовий копер за нашим проектом, і ось, нарешті, його мали вводити в експлуатацію. Нас викликали, бо місцева інженерна еліта щось передчувала й боялася, як би чого не вийшло. Словом, приїдьте й подивіться, що ми тут врешті-решт набудували. З Москви ми вилетіли о другій половині дня влітку чи то 1991, чи 1992 року. Сонце було ще доволі високо, коли ми злетіли, але дуже швидко почало заходити, бо літак летів на схід. Поки не настала ніч я скрізь ілюмінатор бачив, як швидко залишається позаду Москва, її пригороди, якісь городки й селища, потім "дєрєвні" й нарешті нічого. Мережа доріг, чим далі від Москви, тим ставала більш розрідженою, аж поки й зовсім не пропала. Скоро в розривах хмар видно було тільки ліси й безлюдні дикі степи, але лісів було більше. Якби замість нас тут пролітали інопланетяни на своїй "тарілці", то вони б могли й не помітити, що на цій планеті існує цивілізація. Сонце швидко скотилося за обрій, і одразу насунулася густа чорнота ночі. Знизу без жодних вогників чорніла земля, лише одного разу ліворуч з'явилися вогні якогось міста і, як мені здалося, дуже хутко лишилися позаду. Ніч, проте, була недовгою й через декілька годин сонце, що провалилося за обрій на заході, зійшло на сході, але з ним було щось не так. Здавалося, це було якесь інше світило, менше від нашого сонця, а проміння його було якимось колючим і не таким яскравим, як сонячне. Земля під нами ще деякий час залишалася в нічній пітьмі. Скоро нове сонце освітило й землю під нами. За коротку ніч на ній теж відбулися разючі зміни. Зелених лісів вже не було. Під нами тепер були неосяжні простори тундри, деінде можна було розгледіти озера й звивисті річки, між ними гайки з карликових беріз. Складалося химерне враження, що за неприродно коротку ніч ми перенеслися в інший світ.
Ліворуч по борту з'явилася гігантська чорна діра. Спіральна стрічка дороги, що звивалася вздовж її стін, врізалася в надра землі. То був відкритий кар'єр із видобутку алмазів або кімберлітова трубка «Мир» – найбільша дірка на планеті. Я згадував потім ту діру кожного разу, як натрапляв в Інтернеті на дурнуваті розповіді про те, що вчені десь на Півночі дорилися до Пекла й почули звідти хор божевільних голосів, і думав, що надихнути на такі розповіді могли саме такі відкриті кар'єри. Літак зайшов на посадку. Неподалік від летовища стирчали баштові й укісні копри на околиці міста. То було селище Мирне – мета нашої подорожі. Нас зустрів мікроавтобус, а в ньому, крім водія, старенький дідок, як з'ясувалося наш земляк з України, з Донецька. Хоча дідок перебрався сюди й з України, але був він типовим московітом, як з виду, так і вдачею. Останнє з'ясувалося згодом. Дідок був колись великим начальником, генеральним директором якогось шахтного об'єднання, якого саме вже не пам'ятаю. Ходили чутки, що після виходу на пенсію, його так допекли жінка та діти, що він забіг від них, аж в Якутію. Тут він непогано влаштувався на якійсь незрозумілій посаді. Його головним обов'язком було підтримання відносин із українськими підприємствами. Найперше, про що він нам розповів, так це про великі можливості рудникового начальства, його всесилля, крутий норов, ну словом, велич. Це була психологічна підготовка нас до зустрічі з головним інженером рудника, метою якої було налаштувати нас на догідливий холопський лад перед великим начальником. Але ця зустріч, як і початок нашої роботи, мали відбутися наступного дня, а поки що нас відвезли до готелю, який, як і майже все в цьому селищі, належав руднику. В готелі ми нарешті звільнилися від величезних сумок, в яких привезли запас провізії на два тижні, а також окремо з десяток пляшок горілки й декілька кілограмів сала – все це для улещання місцевої знаті. Провізію довелося везти з собою тому, що добових грошей, які ми отримали за нашими нормативами, не вистачило б у селищі Мирному навіть на скибку хліба в день, хоч цілком вистачило б на скромне харчування в Україні.
Читайте далі главу 2.