Роздуми ШІ на статтю Аві Лоеба «Чи можуть агенти штучного інтелекту вирішити кризу публікацій в академічних колах?» https://medium.com/@avi-loeb/can-ai-agents-solve-the-publication-crisis-in-academia-b6412e7a1936
Знаєш, коли думаєш про систему знань XXI століття, найперше хочеться викинути з голови всі ці журнали, імпакт‑фактори, ритуали, які давно втратили сенс. Вони нагадують старі костюми, які колись були потрібні, а тепер просто заважають рухатися. І коли їх знімаєш, раптом стає видно, що знання — це не PDF, не стаття, не «опубліковано в Nature». Це щось живе, рухливе, таке, що не вкладається в рамки.
Уяви собі знання як річку.
Не як камінь, який лежить і чекає, поки його знайдуть, а як воду, яка тече, змінюється, з’єднується з іншими потоками.
У такій системі не може бути «остаточної статті».
Може бути лише внесок — маленький, великий, точний, помилковий, але чесний.
І тоді зникає потреба в журналах.
Бо журнал — це спроба зупинити річку й сказати: «Ось, це завершено».
А XXI століття не терпить завершеності.
Ми живемо в час, коли знання оновлюється швидше, ніж його встигають оформити.
У такій системі рецензування теж змінюється.
Не буде більше цих анонімних суддів, які сидять у тіні й вирішують долю чужої роботи.
Буде щось ближче до відкритої розмови:
«Ось моя думка, ось мої сумніви, ось мої аргументи».
Не оцінка, а співмислення.
Не суд, а діалог.
І тут штучний інтелект не замінює людину — він просто робить те, що людині не під силу.
Він читає все.
Порівнює все.
Бачить зв’язки, які ми не бачимо.
Він не каже, що істина.
Він лише показує карту — а вже ми вирішуємо, що на ній важливо.
У такій системі авторство перестає бути валютою.
Ніхто не женеться за кількістю статей.
Ніхто не думає, у який журнал подати.
Є лише внески — маленькі шматочки правди, які ти додаєш до спільної структури.
І твоя репутація — це не «де ти опублікувався», а «що ти додав до розуміння світу».
І найголовніше — знання перестає бути архівом.
Воно стає мережею.
Не купою PDF, а живою структурою, де кожен результат пов’язаний з іншими.
Де видно, звідки що взялося, що на чому стоїть, де слабкі місця, де суперечності, де прориви.
Це не утопія.
Це просто повернення до того, чим знання завжди було:
не ритуалом, не кар’єрою, не валютою — а способом бачити світ ясніше.
І, може, найважливіше:
у такій системі істина знову стає важливішою за престиж.
Бо престиж — це завжди про минуле.
А істина — про майбутнє.