Дія 2.
Сцена 1.
Номер президентського люксу. На календарі – 8 січня 2020 року. Номером розгублено бігає ЗЄлюпа в оточенні жовто-зеленої смердючої хмаринки і стиха верещить, бо в повний голос боїться. Хапається обидвома пакшами за голову, на якій величезними діамантами сяють вирячені з переляку очі. В номері, окрім ЗЄлюпи, Єрмачила, який розгублено дивиться на ЗЄлюпину істеріку, і ЗЄлєнка, яка мовчки стоїть осторонь, всім виглядом виказуючи свою непричетність до події.
Єрмачила (в намаганні заспокоїти ЗЄлюпу, навіть в простягненій руці тримає коробочку з коксом. Але ЗЄлюпа не реагує навіть на це):
- Та заспокойся вже, бо швидко Патрушев приїде і привезе інструкції, як себе вести, щоби біндьори заспокоєні були. Тож заспокойся й ти.
ЗЄлюпа (верескливо, з жахом в голосі):
- А як я можу бути геть спокійним, коли якийсь шиїт у Тегерані натиснув кнопку пуска для ракети – і збив нам літака. Тепер я бздю літати, щоб не збили, бо як тоді я зможу жерти шаурму та шашлики на київських заправках! Додому хочу! Тут самі лиш вбивці, такі як той зловісний Бармалій!
Єрмачила (суворо, з натиском на кожне слово, переконує ЗЄлюпу):
- Додому полетимо літаком, що ним сам Патрушев летить, іранці збивати його не будуть, бо Патрушев для них – як свій. До того ж ми летіти станем іншим шляхом, через Єбіпєд, щоби нас не збили. Я ж також жити хочу, і красти теж з бюджету.
ЗЄлєнка мовчки виходить, а істерика ЗЄлюпи після слів Єрмачили йде на спад.
ЗЄлюпа (приречено):
- Тоді переговоримо, отримаєм інструкції, і вмить зліняєм. І хоч би як, але мені це не подобається зовсім. Бздю…
Тут він помічає коробочку з коксом, вправно робить доріжки і, згорнувши стодоларову купюру в трубочку, втягує носом білий порошок, що здаля нагадує зубний чи порошок для прання. З гузна ЗЄлюпи, одночасно з понюшкою, вилітає жовто-зелена хмаринка. Єрмачило хапає її носом і очі його закочуються під лоба. Втім, багаторічне тренування поруч із ЗЄлюпою не пройшли дарма, тож він пересилює слабкість і сідає в крісло, а не падає на підлогу.
Сцена 2.
Номер президентського люксу. Біля стіни – зібрані чемодани. Видно, що клієнти готові будь-якої миті зірватися та виїхати. Біля столу сидять ЗЄлюпа, Єрмачила і Патрушев.
Патрушев (улесливо, м’яким пєдєрастичним голосом афінського сутенера):
- Коли підпишете капітуляцію країни, то без вагань і перешкод вам вільно буде виступати в Лаптєстані, там всяка сцена буде ваша, і кожна сауна з корпоративом лігархів, де ви скакатимете без трусів, як любите.
ЗЄлюпа (дуже зацікавлено):
- А гроші будуть там не менші за ті, що зараз я краду?
Патрушев (душевно, з довірчою інтонацією):
- Авжеж не менші, навіть більші. А поки що – крадіть. Ніхто вас не засудить. Ви тільки розмінуйте нам Чонгар та танкову бригаду розформуйте, що прикриває з півночі столицю. А як отримаєте ви сигнала певного, про що ми домовлялись, то звільніть аеродроми для нашого десанту.
ЗЄлюпа (боязко):
- А як дізнається народ про тую зраду величезну? Мене ж на палю посадовлять посеред Майдану, і весь квартал на палі поруч.
Єрмачила (переконливо, із захопленням):
- Я зуб даю, що в таємниці все збережу, про що тут домовлялись. Гарантію ж тобі дали мій брат та батько, які у Лаптєстані шишки величезні, і Путін пам’ятає той момент, як ти пред ним навколішки стояв. Він згадує його постійно і ретельно.
Патрушев (з нетерпінням, майже злісно):
- Ну, то домовились? Я навіть вам дозволю на літаку моєму улетіти, щоб вас Іран не збив у синім небі, маршрут прокладено повз їхню ППО.
ЗЄлюпа (з полегшенням):
- Домовились. Я не втечу, коли почнеться повномасштабки хуртовина, аби ваша перемога була би легітимною.
Патрушев (радісно):
- Ну, Київ – за три дня!
Скріплюють домовленість рукостисканням, ЗЄлюпа хапає чемодан, на сцену вибігає ЗЄлєнка і хапає другий пак. Щасливе офіційне подружжя уходить, згинаючись під вагою чемоданів.
Єрмачила (з полегшенням до Патрушева):
- Ну от, а ти казав, що ниць не зголоситься, курвій сине. А він схопив наживку, як карась, що цілу зиму в омуті голодував.
Єрмачила підводиться і виходить слідом за ЗЄлюпою та ЗЄлєнкою.