Було це, якщо не за царя Панька, то вже за генсека Брежнєва точно. Я тоді тільки починав свою кар'єру будівельника на скромній посаді інженера в одному будівельному тресті. Його пересувні механізовані колони (ПМК) були розкидані по всій Херсонській області. Отже, якось відрядило мене моє начальство до однієї з таких ПМК, що базувалася на той час у місті Лепетисі. Не то Мала Лепетиха, не то Велика, не пам'ятаю. Добирався я туди довго, кількома автобусами. Приїхав аж під вечір, коли всі служби в Управлінні ПМК були вже закриті, так що залишалося чекати завтрашнього дня. І я пішов до місцевого готелю. Це була брудна нічліжка, як майже всі готелі в Радянському Союзі. До того ж, там не було вільних місць – теж, як завжди в усіх готелях "Країни трудящих". Отримавши відмову, я вийшов на вулицю й зупинився в роздумах, що ж його робити, коли це мимо мене пройшов у готель ще один новоприбулий. Я зостався, щоб перевірити, яка його доля спіткає. Просто так, із цікавості. Довго чекати не довелося. Новоприбулий, обурено жестикулюючи й щось вигукуючи, вискочив на вулицю разом зі своїм портфелем. У нього, як і в мене, був портфель. Як же без нього у відрядженні! Обурений суб'єкт теж глянув на мене й упізнав товариша по нещастю. Ми розговорилися, обурюючись негостинною зустріччю та міркуючи, що ж його робити далі, як згаяти час аж до завтрашнього ранку. Новий знайомець був старший від мене років на п'ять. Він був трохи напідпитку, але не п'яний. Як з'ясувалося, він приїхав у відрядження від якогось кооперативу. Дуже ненадійний статус для радянської влади, – скажу я вам! Не знаю, що гірше було в ті часи: мати статус звільненого з тюрми чи кооператора. Але я – не начальство, й мене його компанія за даних обставин влаштовувала більше, ніж, скажімо, компанія карного злочинця. Отже, ми розробили нехитрий план: спочатку повечеряти в місцевій забігайлівці, поки вона відкрита, потім піти в кіно, потім – на танці, а вже на сам кінець – на автовокзал чекати ранку. Сказано – зроблено. Про забігайлівку пам'ятаю лише, що їли ми там щось не дуже їстівне. Чи пили, – не пам'ятаю. Принаймні, п'яним я того вечора не був. Що там показували в кіно, – зовсім забув. Отже, перейду одразу до танців, де танцювали ми по черзі, бо наші портфелі нікуди було діти. Після чергового танцю мій новий знайомий повернувся до нашого кутка дуже щасливий, як з'ясувалося не тому, що був у захваті від дівчини, а від знайомства з місцевим міліціонером – маленьким, худорлявим і зовсім молодим, – який теж крутився в клубі. Кооператор розповів, що міліціонера звуть Вася і що Вася обіцяв влаштувати нас в готель, як закінчаться танці. Я сприйняв цю новину стримано й навіть з деякою недовірою. Але новий знайомець переконував мене, що Вася свій хлопець, і я врешті-решт погодився. Принаймні, якщо й було кому турбуватись, так це кооператору (на жаль, забув як його звали): по-перше, тому, що він був трохи напідпитку, а по-друге, тому, що він був кооператором. Отже, я теж познайомився з Васею, і далі ми вже були одна компанія на весь вечір. Коли ми вийшли, нарешті, з клубу, то з'ясувалося, що Вася сам залагодити справу з готелем не може, а може це зробити тільки його начальник – черговий на міліційній дільниці. І ми рушили на дільницю.
Начальник, на відміну від Васі, зустрів нас дуже офіційно. І одразу зажадав від нас документи. Я подав їх перший. Той дуже уважно й поважно їх роздивлявся, але повернув без зауважень. А от бідний кооператор змушений був, як на духу сповідуватись, що таке цей його кооператив, де він працює, чим займається, і так далі, й тому подібне. Я всього вже не пам'ятаю. Та й не важливо це. Але добре запам'яталась поведінка нашого нового друга Васі. З перших слів, як ми тільки увійшли, він, за інерцією продовжуючи з нами приятельські стосунки, розповів начальнику, що ми нормальні хлопці, опинилися в скруті, що нам немає, де переночувати, і що нам треба допомогти. Словом, поводився, як справжній друг. Але в міру того, як начальник суворо розглядав наші документи й ставив прискіпливі запитання кооператору, Вася поступово перетворювався з нашого приятеля на "лягавого", як тоді блатні називали міліціонерів, а по-сучасному – на "мусора". Так на початку розмови він стояв поруч з нами в одній компанії, але потім почав потихеньку дрейфувати до начальника все ближче та ближче, аж поки не опинився поруч із ним супроти нас. І з його розмовою теж відбулася відповідна метаморфоза. Спочатку він просив для нас протекції, а під кінець розмови вийшло, що це він, начебто, нас затримав і привів у відділок.
Нарешті, начальнику набридло з нами морочитися, й він сказав, що влаштувати в готель нас не може, а може влаштувати нас на ночівлю в місцевий витверезник. Ми подякували, але відмовились від такої милості, не тому, що витверезник був гіршим від радянського готелю, а тому, що до ранку, цілком сталося б, що на нас ніччю сам собою склався протокол про затримання з усіма наслідками. Отже, ми смиренно попросили дозволу провести залишок ночі на автовокзалі. Начальник милостиво погодився, але строго на строго заборонив нам там спати, що ми, до слова, проігнорували.
Рано вранці заспані й похмурі ми вийшли з автовокзалу, й першим, хто нам зустрівся, був все той же міліціонер Вася.
- Ну що ж ти, Васю! сказав я з докором.
Вася ніяково посміхнувся, промимрив у відповідь щось нерозбірливе й хутко зник. Можливо навіть, йому було соромно, що його натура взяла гору.
Я зовсім було забув цю історію, та мені про неї нагадали деякі наші політики й телеведучі, які в період між першим і другим турами президентських виборів почали дрейфувати від Порошенка до Зеленського. Достеменно, як міліціонер Вася – від нас до свого начальника.