В міру збудована статура високого підполковника, однаково добра для піхоти і для кінноти. Явно професійна військовість постави на тлі досить строкатої військовости р. 1918 в Києві. В поклоні, в привітанні, в стиску руки.
Підіймаєте очі – і – який контраст! – простецьке „мужицьке” обличчя, наче з сірого каменю степового витесане. Не зовсім лагідний і ледве-іронічний усміх на простих устах. Очі – найхарактеристичніше в людині – не завжди беруть участь у цім усміху: вони зовсім не „карі” і не „рідні”, – постійна в них поважна глибина і та сіра сталевість, що є ознакою зовсім не української волі (слово, що в нашій мові, під виливом ріжних „земель і воль”, зовсім затратило свій природний сенс). Північні, неукраїнські, і майже не слов’янські – були варязькі очі Василя Тютюнника.
Таким бачимо його у кабінеті начальника оперативного відділу Генерального Штабу, що містився р. 1918 в Києві на Банковій вулиці.
Надзвичайно природна українська мова і при тім культурна (весна р. 1918!), цебто чиста і – навіть – стилева.
(с) Євген Маланюк "Книга спостережень"
#UMH_УНР #Нація_воїнів