За річкою спалахнули вогники і повіяло пахощами варених плодів. Іван Іванович пригадав бабусине варення, сливове, яблучне, грушеве, та й розмріявся.
— А яке там, діду, село на тому березі? — запитав Максим.
— Зроду там ніякого села не було, бра. Лише болотна твань.
— Але ж осьо-сьо дивіться. Вогники світяться та й пахощі варенухи звідти долинають. Варять самогон усім селом і не бояться, сучі діти, урядника.
— Отакої! Погані, мабуть, часи на нас усіх чекають, — стиха проказав дід і почав хреститися.
— Та що таке, діду? Чорта побачили чи що?
— Річ у тому, бра, що століття навспак верст за сто звідси було таке славне козацьке селище — Турбаї. І приключилося з ним, хлопці, страшне, бо село те за наказом цариці Катерини винищили геть дотла. Кара така тим турбаївцям була за те, що хотіли козакувати без усяких царів і панів, і три роки били всі царські війська, а на четвертий ті їх хитрощами взяли, пообіцяли волю та обдурили. Виселили разом із жінками, дітлахами малими “на волю” у херсонські степи взимку, тим-то до часу про них ніхто більше не чув. Знову побачили турбаївців, коли харциз Бонапарта напав.
Вони на людей уже не дуже схожі були, більше на примар. І з того часу показуються людям тоді, коли щось лихе насувається на край. Я бачив ці вогники лише здалеку. І після цього була холера.
А дід мій колись повертався ввечері з сорочинського ярмарку, та ще й добряче наклюкався, тож коняка його чорт-зна куди завіз. Очунявся дід від гомону начебто людського, а нібито й нелюдського, бо дзюрчав той гомін, наче струмок. Бачить — вулиця села дивного в місячному сяйві, а на вулиці до біса людей — вправні козаки, огрядні молодиці, але якісь чудернацькі, сиві та прозорі у променях повного місяця. І крізь діда проходять, не помічають, а йому від того якось лоскотно та млосно, аж волосся стало сторч.
— І що ж далі було? — не втримався Максим, бо старий чумак надовго замовк, щось пригадуючи.
— Не лізь поперед батька в пекло, ач який — слова не дасть сказати, бісова дитина. Далі, звісно, мій дід так перепудився, що шальвари потім, як бабуся розповідали, цілий день довелось відпирати коров’ячим маслом та відзолювати. І так уперіщив коня з переляку — той тільки біля дідової хати зупинився і ледь не здох від утоми. Того ж року почалася війна з турками.
Прозвали те селом-примарою, що блукає нашими краями в пошуках своєї колишньої землі. Довго думали старики — звідки воно взялося — чи, бува, не з пекла? — аж поки найстаріші з них не згадали про Турбаї. Після того й порішили, що це загиблі в таврійських степах турбаївці все шукають своє справжнє село та не можуть знайти, бо ж спалили його дотла, щоб і згадки не залишилося про козацький спротив.
— Та годі вже, діду, дурницями лякати. Видумали собі летючого голландця у степах України, а це ж лише болотні вогники, — посміхнувся Іван Іванович, однак у самого пішли мурашки поза спиною, коли раптом війнуло з боку, де вже згасали вогники примарного селища, духом твані й долинули буцімто людські тихі голоси...
Післямова
...Щодо загадкового селища-примари, про яке є згадка у тексті, — я знайшов спомини про досить велике село Турбаї, де після спроб покріпачення козаків 1789 року сталося повстання,
жадібні поміщики були вбиті і турбаївці декілька років мали виключно козацьке самоврядування і почувалися дуже незле. Після придушення повстання з залученням війська з гарматами вцілілих виселили в безводні степи, селище спалили, а назву на століття заборонили (дивіться “Турбаєвская катастрофа”, Єфіменко А. СПб., 1905).
А втім Турбаї розташовані значно південніше, ніж те примарне село, про яке згадується в рукопису. Можливо, сіл із такою долею було чимало на Полтавщині. Схоже, що невідомий автор був не тільки сучасником, але ймовірним свідком повстання селян у Великих Сорочинцях уже в новітній час, у 1905 році, і дотримувався саме такої думки...
=== Ретро-детектив "Залізне павутиння", уривок.
https://www.facebook.com/olexa.donich