Колиска прадавнього українства у цьому романі змальована на диво достовірно, тобто не за традиційним вченням про джерело християнство, що вигартувалося внаслідок вольового рішення тодішньої влади, яка ніколи не була разом із народом. Який, у свою чергу, завжди був заклопотаний більш важливими справами, аніж релігійна ідентифікація.
Отже, герої роману «Відьма в Царгороді» Сімони Вілар, поки княгиня Ольга зустрічається з візантійським імператором Костянтином, живуть за законами власної природи, тобто люблять і ненавидять за покликом душі, а не за приналежністю до того чи іншого релігійного кляну. І якщо нинішні закони влади здебільшого фонетичні, то за казкових часів, описаних у романі, розум здебільшого мовчав, а слухалися серця. Тим паче в родині. Втікає, скажімо, дружина з хати, а чоловік її не неволить, відпускаючи погасати то вовчицею, то кобилою, то росомахою. Куди і від чого бігає жінка-відьма? Кіно про перевертнів, упирів, вовкулак дивилися? Ось і в цьому романі все, як у кіно, точніше в історії України-Руси дохристиянського періоду.
Чи багато ми читали такого «національно-несвідомого», суто казкового фентезі? Мабуть, що ні. З клясики пригадуються самі лише хрестоматійні «Людолови» та «Святослав» з «Володимиром». Але це були цілком реалістичні, ідеологічно вивірені твори, які чомусь за пріснопам’ятних часів вважалися мало не дисидентською лектурою, так само, як безневинний збірник «Збройні сили України». Утім, інших письменників, історичних романів і дисидентів-романтиків, які самі собі надихували відлиги, у них для нас не було, тому нарікати марно.
Непевний момент переходу лісового люду до цивілізованого християнства показаний у романі доволі тонко, ненав’язливо, тобто цілком органічно щодо довжелезної історії дрімучого проживання під одним небом і пологом п’яного лісу цілого грона дикунських племен. Захоплена розповіддю про кохання сина княгині Ольги і дочки лісової відьми, авторка іноді самим лише штрихом суто «літературного» кшталту повертає сюжет у задане історією релігії русло. При цьому не треба ані тонких психологічних ходів, ані товстого шару псевдоісторичного підґрунтя на кшталт вставних новел, що у деяких наших письмаків схожі на списані з підручників версії того чи іншого «сумнівного» періоду нашої історії. При цьому автор таких історичних опусів розписується у власній фантазійно-художній безсилості, чіткому дотримуванню офіційної доктрини, лояльності щодо загальноприйнятих сюжетних законів тощо.
Натомість у «Відьмі в Царгороді» розуміння сивої давнини з її священними монстрами, жупелами і лякунами дозволеного подається через звичайнісінькі побутові речі. Пригадуєте «Майстра і Маргариту» Булгакова? Ганнушка вже розлила олію, і в такий буденний спосіб підштовхнула колесо сюжету з християнською підкладкою, а єдиним проханням Маргарити було помилувати Фріду.
У романі Сімони Вілар, в якому хоч не Маргарита, а Ольга, але замість Фріди порядкує майже однойменна Малфріда, і який присвячений передісторії хрещення України-Руси, так само немає грандіозних зрушень, після яких занепадають держави, ламаються віковічні канони, повстають народи і формується нова тектоніка державних стосунків. Тут навіть дружинні вояки, зрікаючись поганського минулого, просто голять собі голову, відрощують козацькі вуса, і олія умиротворення, наче священне митро майбутнього християнського ладу, тихо розливається черговою казкою про наше минуле.
Далі залишається хіба що чекати приходу наступних героїв, з більш радикальними туалетно-гігієнічними звичками, які зносили степовим і лісовим народам їхню кудлату історію разом з головами і долями, палили міста і села, полонили жінок і жерли дітей, намагаючись підняти віки Києву-Вію на виправдання своїх релігійних зазіхань на невмолимо поганську історію нашого рідного краю. І хіба що у майбутніх романах авторки «Відьми в Царгороді» ця історія виявиться не звичним осердям сварок і розбрату, а світлою оазою кохання.
Фото: Валер Бондар. Св. Володимир