Нещодавно мережу розбурхало повідомлення про те, що італійське видавництво G. Malipiero видало книжку з перекладом повісті М. Гоголя «Тарас Бульба», на обкладинці якої головний герой зображений у вигляді воїна з тюркською зовнішністю. Більшість користувачів цілком справедливо обурюються, зазначаючи, що для італійців, як і для інших західних європейців, усі землі, які розташовані на схід від Польщі, й досі населені вузькоокими кочівниками.
Та чи варто дорікати італійському художнику, що ілюстрував книжку, коли якщо почитати українських авторів, то виходить, що так воно і є.
Той же самий Микола Васильович 1832 року написав статтю «Взгляд на составление Малороссии», що мала скласти першу частину запланованої ним історії України, де між іншим зазначає таке: «… таким образом места около Киева начали пустеть, а между тем по ту сторону Днепра люднели. Семейные и женатые мало-помалу от обращения и сношения с ними получали тот же воинственный характер. Сабля и плуг сдружились между собою и были у всякого селянина. Между тем разгульные холостяки вместе с червонцами, цехинами и лошадьми стали похищать татарских жен и дочерей и жениться на них. От этого смешения черты лица их, вначале разнохарактерные, получили одну общую физиогномию, более азиатскую. И вот составился народ, по вере и месту жительства принадлежавший Европе, но между тем по образу жизни, обычаям, костюму совершенно азиатский, народ, в котором так странно столкнулись две противоположные части света, две разнохарактерные стихии: европейская осторожность и азиатская беспечность …». Можливо італієць просто прочитав ці нотатки письменника, коли готував свою ілюстрацію.
Дивно, але тезу про значний вплив тюркських народів на українців, і зокрема на їхню мову, підхопили і поширюють деякі сучасні українські науковці. Ось, наприклад, професор Національного університету «Острозька академія» Петро Кралюк, знаний філософ, письменник і публіцист, автор численних наукових праць, на своїй сторінці у Фейсбуку пише буквально таке: «У часи Русі Київської, "темні віки", у XVI, XVII і навіть у XVIII століттях на українських землях, де проходив "великий кордон" між світом тюркським і світом слов’янським, закономірно, співіснували слов’янські (переважно руські) діалекти й діалекти тюркські. Тюркські говори в прикордонних районах Подніпров’я, Черкащини зокрема, були такими ж звичними, як і говори слов’янські. І було там чимало людей, які розмовляли і по-слов’янськи, й по-тюркськи. Й, закономірно, що в такій ситуації відбувалася мішанина мов. Так звана "класична" українська мова, котра, як вважають мовознавці, виникла на основі київсько-полтавських говорів, це якраз і є результат цієї мішанини. Справа не лише в чималій кількості тюркізмів у нашій мові солов’їній. Її м’якість, мелодійність і "лінивість" - це теж вплив тюрків… Так і відчувається у придніпрянця "вокаль татарщини"».
Як вам таке «одкровення»? Мені, наприклад, одразу ж захотілося дізнатися скільки ж тюркізмів міститься в українській мові? Академічна наука подає дивовижні дані з цього приводу. Так, відомий український мовознавець-тюрколог О. М. Гаркавець, який довгий час працював у Казахстані, вивчаючи кипчакські мови, зазначає в енциклопедії «Українська мова», що в нашій мові міститься 4000 тюркізмів (і це без урахування власних назв). При цьому не подається жодних джерел і абсолютно не відомо, хто і як нарахував ці 4 тисячі.
Але даруйте, панове, звідки така кількість? Адже навіть в російській мові їх нараховується близько 2000, тобто у 2 рази менше. В усякому разі так вбачається з найбільш повного на сьогодні «Cлoвapя тюpкизмoв в руccкoм языкe» Є. Н. Шипової. І це при тому, що до словника були включені численні діалектизми, а сам він був виданий 1976 року у тому ж таки Казахстані, тобто не заангажованими російськими вченими, а так би мовити «зацікавленими» казахами.
Як на мене, то чутки про наявність в українській мові значної кількості тюркізмів, так само як і полонізмів, дуже перебільшені.
А при цьому україножери тільки й чекають аби знайти зайвий привід, щоб довести, що українська мова – це польсько-тюрксько-російська суміш. «Сочинять "историю" украинской мовы, не принимая во внимание её русско-польско-тюркскую природу - занятие пустое» - запевняє, наприклад, такий собі псевдофілолог А. Желєзний у книжці «Украина: два языка – один народ». І далі: ««…характерной особенностью украинского языка является его особая тюркская лексика».
Ще у 1925 році російський емігрант А. Царинний в брошюрі «Украинское движение. Краткий исторический очерк, преимущественно по личным воспоминаниям», виданій у Берлині, писав: «Население Южной России в расовом отношении представляется смешанным. Русское в своей основе, оно впитало в себя кровь целого ряда племен, преимущественно тюркского происхождения. Хазары, печенеги, такие мелкие народцы, как торки, берендеи, ковцы, известные под общим именем черных клобуков (каратулей), половцы, татары, черкесы - все эти племена преемственно скрещивались с русскими и оставили свой след в физических и психических особенностях южнорусского населения».
Можливо хтось скаже, що на цю маячню не варто звертати уваги. Але у Царинного є послідовники. Горезвісний О. Бузина в статті «Татары - предки украинцев» пише: «Вся идеологическая чушь, на которой держался националистический миф "Ми - європейська нація!", сразу покатилась в тартарары. Оказывается, не европейский рыцарь в сияющих латах верхом на породистом жеребце, а кривоногий дикий азиат с арканом в одной руке и куском сырой конины - в другой - подлинный генетический и духовный предок украинских "еуропейців"!».
Це лише один приклад подібних тверджень, навести їх можна багато. І до речі, видати книжку на кшталт опусів Желєзного чи Бузини в Україні й досі набагато легше, аніж книжку, яка спростовує ці нісенітниці. Та й спростовувати їх важко, коли опоненти посилаються на авторитет Гоголя, Кралюка або Гаркавця.
Тож шановні панове науковці, перш ніж щось бовкнути або написати, ретельно зважуйте слова і тричі перевіряйте розповсюджувану вами інформацію. Бо одне діло, коли якийсь фейк поширює баба Мелашка на базарі чи дід Панас у соцмережі, а інша, коли неправдива інформація злітає з вуст поважного професора або зі сторінки наукової монографії. Треба замислюватись, чи треба підливати масла у вогонь до злісних інсинуацій, які так старанно роздмухують українофоби всіляких мастей. Та ще й у такий складний для України і її мови час.