Прочитав хорошу статтю про цитрусові, дяка авторці Смачного! Про апельсини.... Надумав і свої 5 копійок вставити, бо я їх люблю. Одразу ж зазначу - не все так було погано в еСеРе-СеРі, що дітки могли статево дозріти, так і не скуштувавши апельсинку чи там мандаринку яку. Брехня й наклеп на владу робітників і селян під керівництвом комуністичної партії!!! Моя тітонька працювала в торгівлі, тому з цитрусами я був ознайомлений, і регулярно їв. Зуб даю!!! Запитайте кого хочете, вcі підтвердять що я не брехло якесь зєльoне. Як часто не пам'ятаю, але щонаймні раз на рік. А мо й два. Більше того, мені навіть пощастило ананаси їсти. Три рази (один з них навіть свіжим)! Смак ошелешив, наче це був плід із самісінького раю! Тоді ще мріяв - от би ми пошвидше перемогли проклятих капіталістів! Щоб ті країни, де ці дива ростуть, теж стали соціалістичними! Я б ті апельсини з ананасами щодня б нaминaв: уранці, в обід і на вечерю. Й ананасовo-апельсинoвим соком запивaв, він такий смачний був із бляшанки. Може тому тато мене малого, коли я вередував, називав "ципрусь."
Як дитя, скалічене сицілізьмом, я тоді ще не знав, що багато тих фруктових країв таки власне соціалістичні. Ну, нас там не було, типу. Типу "іхтамнєт". Були "савєтнікі", виключно цивільні (сарказм). І саме завдяки нашому найсправедливішому на світі строю там така голима розруха, що їм не до торгівлі диво-фруктою навіть з совком. А якби совок усі тропіки з субтропіками "пакаріл", то збереглися б ці види рослинності на планеті Земля лише у народних переказах та ще у закритих розсадниках для партійної номенклатури. І нюхали б ми, діти пролетарів, у кращому разі шкyрки від них. А кому пощастить - то з тих шкірок можна було б ще цукати зробити, хто ще пам'ятає такого лайф-xака (господаpкaм на замітку). Ну і ще б у кіні дивилися, як Андрій Миронов посковзується діамантовою рукою об помаранчеву шкоринку й репетує на всю вулицю: "Баканов, пасматрі етава чьйорта!"
Тому совок завозив екзотичні цитруси не з братніх Куби, Нікарагуа, Мозамбіку чи Анголи. Чи не дай Боже з Китаю, там і так голодно було аж до останніх часів. Везли з Ізраїлю та Мароко. Мене весь час мучила загадка, чому частина плодів мають ромбик-наліпочку Maroc, а частина ні. Мароканці дійсно вирощують цитрусові, і навіть щось там нам продавали згідно договору. А без наліпок були з Ізраїлю. Хрущов виміняв царську нерухомість в Єрусалимі на бартер, по суті. Кілька постоялих і гостинних дворів, лікарню для паломників, ще якісь ділянки. Брати шекелями (що смерділи експлуатацією трyдящих) в ізраїльської воєнщини Політбюро ЦК КПSS якось посоромалось із-за ідеологічних протирічь. Країна червоного фашизму, який переміг фашизм коричневий, взяла натурпродуктом.
Старі мудрі євреї часом підсміюються собі тихенько у пейси. Мовляв, всі апельсинки були з Ізраїлю. Просто частина була з мароканськими наліпками, на вимогу радянських апаратчиків. Клієнт завжди має право диктувати! Але сказане - не завжди зроблене. Багато цитрусових все-таки примудрялися потрапити за поребрик з питомим ізраїльським маркуванням - i тут на боротьбу з буржуазним капіталізьмом піднімалася уся совітська наука й освіта портових міст нашої могутньої батьківщини. Оранжевий вантаж тихенько розвантажували на портових складах, і дo справи бралися студенти, професори, провідні інженери конструкторських бюро, старші, молодші й середні наукові співробітники - на момент прибуття екзотичних фруктів кидали свої нікчемні заняття і акуратно обдирали наліпки з помаранчевих плодів. Чому саме вони - науці невідомо. Може тому що були більш ідеологічно зрілими й морально стійкішими, ніж аби це були, приміром, петеушники чи солдати. А може менше їли при перебиранні, а може навпаки. Звичайно, що при такій організації праці фрукти часто залежувалися й цвіли від Репiсillium italicum у задушливій атмосфері совдепії. За спогадами старожилів, більша частина цитрусових, яку почали завозити починаючи з 1963 року, вседно згнила на складах. Ну ще перебирачі наїлися, згідно закону збереження матерії. Рашин бізнес, коротше...
Проте совок не міг покластися лише на дива заморськії. Принаймні тому, що члени Політбюро теж люди, і теж любили цитрусові. Особливо партайґеносе Джуґашвілі. Кремлівський аскет просто не міг чекати на подачки від ворожого капіталістичного оточення у постачанні своїх нічних оргій без ароматних фруктів. Та й були субтропіки в СРСР. Правда, це лише дві вузенькі смужки понад берегом Чорного моря, одна де Сочі, инша на південному березі Криму. Там пробували закладати плантації ще за царату. Але розквіту радянське цитрусоводство (чи цитрусівництво) зазнало за радянських часів. Кажуть, сам Берія курував цей магістральний напрямок розвитку сільського господарства. Сорти завозили аж з Америки, бо своїх зрозуміло не було. Потім правда щось там вивели.
Звісно, в епоху "пакорєнья" природи розвинутим соціалізмом неможливих речей не повинно було бути як таких, як пережитку капіталізму. Субтропічну культуру цитрусових стали просувати на північ радянські селекціонери-мічурінці, вірні учні народного академіка (який академіїв не кончав, за його влучним висловом) - Тимофія Лисенка. Плани були звичайно аж за Полярне коло. Майбутній директор Інституту ботаніки України тоді-аспірант Костянтин Ситник завзято взявся їх вирощувати трохи південніше - на дніпрових кручах. Щоправда, довелося копати траншеї, бо тоді глобальним потеплінням ще й не пахло і деревця швидко вимерзали упень від найменшого приморозку. Траншеї саджанців теж не врятували. Дисертація про можливість вирощування лимонів на київських широтах плавно й органічно перетекла у дисертацію про неможливість їх вирощування. Як то полюбляють казати в науці - негативний результат теж результат. Що мабуть і правильно. Hе завжди ж лише історії успіху публікувати, часом тре й правду-матку життя. З Києвом у цитрусового господарства не склалося, та й з Кримом теж. З Кримом у окупантів ніколи не складалося й не складеться. Так само як і з Києвом. А в Абхазії мандаринки з апельсинками прижилися. Саме звідти в епоху пізнього совка завозили до нас сонячні плоди. Навіть фільм про них зняли, англійською мовою Tangerines називається. Як знайдете можливість - обов'язково подивіться. Чудові актори, режисура, краєвиди і ближній план. І все надзвичайно реалістично. До речі, весь фільм знято на айфон без жодного спеціального знімального обладнання. У що важко повірити, бо зйомки шикарні. Але не в якості справа. Фільм про війну, таку саму як зараз точиться на сході України. Багато емоцій, багато горя. І багато людяності й величі духу. Проймає до кісток.
А ще мені мандарини закарбувалися навік після смерті бабусі. Помирала вона важко, останній тиждень паралізувало. Перед цим приїхав її провідати, привіз трішки "зекономленого" медичного спирту з відділу, необхідного для протирань і компресів. Тітка її ще спитала, чого вона хоче з Києва, бо у селі у лавці нічого окрім цвяхів, іржавих оселедців з бочки, солі і мила тоді нічого не водилося. Бабця попросила мандаринки і якісь дешеві карамельки, по 18 копійок, кисленькі. Я мало не заплакав. Оце дочка колись заможного садівника, яка у царській тюрмі народів наймичкою за вихідні могла заробити 15 копійок на льоні або у жнива (вартість поросяти, матеріалу на святкову спідницю або гарної хустки), оце вона вважала за розкіш, у якій все життя собі відмовляла заради дітей у колгоспному рабстві? Привіз я їй і саме ті карамельки, і мандаринок. Останні довелося вибігати по ринках, але знайшов півкіла у грузинів і привіз у кульочку. Жувати вона вже не могла, то просто дольку їй почистили і вклали до рота. А я й досі пишаюся собою, що виконав її останнє бажання.