ДІЯ ТРЕТЯ, ОСТАННЯ
Сцена та публіка, як у дії першій. Мадам Пазор стоїть, вкрита чорним капелюхом з густим чорним вуалем. Іскри від діамантової веселки підкреслюють трагічну атмосферу зборів.
Мадам Пазор (стражденно, звертаючись до публіки):
- Національний окраїнський комітет
За виділенням премії Шевченка
Мені відмовив у лауреатстві.
Не винна я, що через обставини,
З найоб'єктивніших причин –
Хоча в Окрайні майже все життя живу,
Не знаючи місцевого нарєчья.
Однак, хочу сказати,
Всім тим, хто кльово ботає по-окраїнськи –
Зла не тримаю я, не дочекаються… нехай!
Неробів і базік –
Всіх можуть вшанувати!
Аж лише не мінє –
Хоч лише я в поті чола трудюся
На благо процвітання Батьківщини.
Окраїнськой, канешна. У міні їх дві –
Другу мені поки що не ощасливити,
Хоча намагаюся, молюся і прошу
Я, панове, про це і про те,
Что я в какой бы ни жила стране –
Две Родины живут во мне!
Гражданка я страны своей,
Но чья страна душе родней?
Коротше, хрін з ним, розбиратися -
Коли мене так кинули!
Я – справжній літератор!
Не знаю грảниц єзика!
Великодушно всім прощаю
Тих, хто голосував проти мене...
(у бік, страшним свистячим шипом):
- Дик, хулі - хами обірзіли,
Всім їм я це згадаю
І помстюсь - жорстоко і підступно!
(Знову до публіки, жалісно):
- Господь – честнее честного
И ярче всех светил.
Он создал мир чудесный нам
И нас в нем сотворил.
Только с Ним нас ждет спасенье.
Нечестивому – истребленье.
Так попросим у Бога прощения,
Пусть нам в судный день даст спасение.
Мадам Пазор опускає голову і, судячи з тремтіння плечей і гримлячим з-під вуалі могутнім потокам – нестримно ридає. Публіка піднімається, натягши на себе великопісні вирази так званих «облич».
ЗАВІСА.
Перед завісою раптом з'являється Герасим.
Герасим (погрожуючи кулаком залу):
- Му-му!
Глядачам у вигляді компенсації за видовище безкоштовно роздають аерону та пурген. Лунають бурхливі, тривалі оплески, що переходять в овацію та крики: «Браво!», «Бравісімо!», «А ну його нахуй!»…
ПРИМІТКА: жирним у п'єсі виділено «перли», витягнуті з воістину бездонного покладу мудрості, «Ларца завєтних ізрєчєній» Лідії Іванівни Лазор, невдалої лауреатки Національної Державної премії ім. Т.Г. Шевченка.