Авторові цієї книжки пощастило народитися у той час, коли про український спротив радянський системі вже говорили відкрито, а Василя Стуса друкували в шкільних підручниках. "Уперше про дисидентський рух я почув, мабуть, у 5-му класі, коли мені до рук потрапив пробний шкільний підручник з історії України, - розповідає у своїй "Невидимій битві" Роман Клочко, - де був і абзац про Василя Стуса. Його віршів я тоді не читав, але навіть та коротка розповідь. про його долю не лишила мене байдужим".
Натомість у київську родину автора цих рядків Василь Стус приходив не вірші читати, а питатися, як йому бути далі. І навряд чи майбутнє перепоховання поета, яким так само займалася згадана родина, було відповіддю на це питання. Автор книжки недаремно зауважує, що більшість дисидентів боролися за "покращення" радянського режиму – наприклад, за "правильний ленінізм", як Левко Лук’яненко – і це не дивно, адже вони були частиною системи, і не знали інших шляхів боротьби. Їхні попередники – ті самі "вороги народу", які отримували за часів Сталіна 25 років таборів, боролися не поетичним словом, а зі зброєю в руках, але їх майже не залишилося живих і здорових. Натомість дисиденти – проти тієї самої радянської машини терору – обрали більш "демократичні" методи спротиву, за що, власне, й поплатилися. Тобто здебільшого вижили, і навіть передали у спадок свій метод боротьби сучасному поколінню. Яке, як відомо, цілком легально може і самвидав друкувати, і за кордон – на знак протесту проти новітньої системи – виїздити.
"Діяли вони здебільшого ненасильницькими методами: - підтверджує автор щодо радянських дисидентів, - виготовляли й поширювали твори з критикою радянського ладу, писали звернення до радянських органів влади й міжнародних інстанцій. По-друге, через жорсткий контроль радянської влади над ЗМІ дізнатися я більш-менш об'єктивну інформацію про дисидентів пересічні громадяни могли хіба що з передач західних радіостанцій, які нещадно глушилися, а офіційна пропаганда представляла їх як купку невдоволених радянським ладом маргіналів".
Тим не менш, режим відповідав цим "маргіналам" тюрмами, таборами й психіатричними лікарнями, але повністю знищити цей опір так і не зміг. Попри всі зусилля пропаганди та фактично фізичне знищення дисидентів, вони продовжували боротися і лякати радянську владу. Тож у своїй книжці автор розповідає історію дисидентів, історію українського визвольного руху, який тривав від середини 1950-х до другої половини 1980-х: ОУН і шістдесятники, Іван Дзюба та Левко Лук’яненко, Василь Стус і Вячеслав Чорновіл, протести, арешти й табори.
Роман Клочко. Невидима битва. Як дисиденти боролися за незалежність України. – К. Віхола, 2023
Ілюстрація: Валер Бондар