Днями Інститут масової інформації опублікував матеріал під промовистою назвою: «Реальна газета» заявила про атаку з боку «експерта» Снєгирьова». У публікації йдеться про те, що релоковане луганське видання стало об’єктом «інформаційної атаки» після моїх заяв щодо діяльності і деталей біографії головного редактора «Реальної газети» А. Діхтяренко.
Представники видання заявили, що мої закиди є безпідставними.
Зокрема, головний редактор «Реальна газета» Андрій Діхтяренко у коментарі представниці ІМІ Валентині Троян зазначив, що «важко серйозно ставитися до звинувачень Снєгирьова», адже, мовляв, «той сам вмикається (в ефір. – ред.) до російського пропагандиста Шелеста з Єгоровою та Арестовичем».
Читайте також: «Федералізація», «ЛНР» і телемарафон: що варто знати про біографію ведучого «Суспільне» Діхтяренка
У 2014 році Валентина Троян працювала в Луганській обласній телерадіокомпанії України. За словами самої В.Троян, вона «більше працювала на луганському «антимайдані», хоч ми й не називали його так. Це були мітинги, куди звозили бюджетників. Два рази працювала з перервою в тиждень на мітингах за «російську весну».
Очолював Луганську обласну телерадіокомпанію України відомий українофоб Р. Мирошник. Наразі він обіймає посаду «посла з особливих доручень з питань злочинів київського режиму» при російському МЗС.
Варто зауважити, у 2012 році я вимагав притягнути Родіона Мірошника до кримінальної відповідальності за розпалювання міжнаціональної ворожнечі.
Примітно, що Валентина Троян співпрацювала з виданням «Реальна газета». Нагадаю, головним редактором «Реальна газета» є Андрій Діхтяренко, ексзаступник начальника управління Луганської обласної державної адміністрації. «Свій до свого по своє!»
З 2022 року В. Троян – представниця Інституту масової інформації у Луганській області.
Водночас у «Реальній газеті» з’явився матеріал за авторством Яни Осадчої, де були наведені «факти» про мою діяльність у Луганську до окупації міста, а також згадано мою участь в ефірах підсанкційного медійника Олександра Шелеста.
Тут варто уточнити один важливий нюанс. У матеріалах Інституту масової інформації Осадчу подають як журналістку «Реальна газета», хоча вона є заступницею редактора і шеф-редакторка великих текстів видання. При цьому у Луганську вона була відома як людина, яка забезпечувала медійний супровід діяльності колишнього народного депутата України від Партії Регіонів Володимира Медяника. Зокрема, його газети «Время Луганска».
Нагадаю, Медяник підозрювався у вчиненні умисних дій з метою зміни меж території України в порушення Конституції, що призвело до загибелі людей та інших тяжких наслідків за ст. 110 ч.3 Кримінального Кодексу України, а також «у вчиненні організаційного та іншого сприяння створенню та діяльності терористичної організації «ЛНР» за ст. 258-3 ч.1 ККУ».
Крім того, Осадча була пов’язана з діяльністю та інформаційним супровідом забороненої Комуністичної партії України. У 2007 році колишній народний депутат України від Комуністичної партії України Спиридон Кілінкаров, який очолював Луганський обком партії, публічно висловлював компліменти на адресу Яни Осадчої як однієї з провідних журналісток Луганська, називаючи її «справжньою» професіоналкою серед місцевих газетярів. За спогадами Наталії Максимець, колишнього депутата міськради від КПУ, рекомендацію на вступ до лав КПУ Осадчій давав Фелікс Горелік, секретар Луганського обкому КПУ по ідеології.
Варто зазначити, що Осадча відмовилася коментувати інформацію щодо своєї співпраці з Медяником та її можливого членства у забороненій КПУ.
І тепер — до конкретних історій.
Давайте розбиратися.
Йдеться насамперед про те, що ще у 2021 році я прямо говорив: біографія Олексія Арестовича має ознаки легендування. Ця позиція була озвучена публічно, у медіа, задовго до того, як для Банкової Арестович із «зручного спікера» перетворився на токсичний актив.
І саме тут виникає питання вже до компетентних органів. По-перше: яким чином він пройшов спецперевірку? По-друге: чому моя публічна інформація про те, що його біографія має ознаки легендування, не була врахована на момент його призначення? По-третє: чому рішення про його відставку почали ухвалюватися тільки після того, як озвучена мною тема вийшла в публічний простір і набула медійного розголосу?
Крім того, я звертав увагу правоохоронних органів, що у діях Арестовича О.М. маються ознаки кримінального правопорушення, відповідальність за яке передбачена статтею 263 КК України (незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами).
Беручи до уваги обставини неконтрольованого обігу зброї в Україні в період воєнного стану, я заявляв про необхідність проведення досудового розслідування даних обставин. Звернення до правоохоронних органів залишилося без відповідної реакції з боку останніх.
На жаль, історія з Арестовичем — не виняток, а радше симптом.
Історія з Марковим: що критики воліють не згадувати
Тепер — друга історія щодо моєї участі в ефірі одеського телеканалу АТВ, пов’язаного з Ігорем Марковим. Ті хто сьогодні намагається використати цей епізод проти мене оминають передісторію. А вона принципова.
На той момент бойовики Маркова жорстоко нападали на проукраїнських активістів в Одесі. Реакція центрального керівництва ВО «Свобода» була вкрай млявою, фактично обмеженою політичними заявами. Натомість луганський осередок «Свободи», який я тоді очолював, почав готувати адресні дії у відповідь проти активного ядра бойовиків проросійської партії «Родіна». Були встановлені персональні дані, місця збору та місця тренувань бойовиків партії «Родіна». Для проведення відплатних акцій були сформовані окремі групи, які виїхали до Одеси. Все це відбувалося в умовах максимальної конспірації. Характер і зміст дій не доводився до широкого кола партійців саме для того, щоб мінімізувати витік інформації.
Але вже на місці стало очевидно: витік усе ж стався. Під час перебування в Одесі були зафіксовані ознаки зовнішнього спостереження, які свідчили, що інформація пішла саме по лінії керівництва ВО «Свобода», а саме: заступника голови партії Кошулинського. Мовиться про те, що згідно внутрішнього наказу я мав доповідати Кошулинському про всі свої публічні, і, головне, непублічні заходи.
Стосовно самого ефіру
Я погодився на участь у цьому ефірі лише тому, що там мав бути Михальчишин, представник ВО «Свобода». Саме це було вихідною умовою. Однак уже після прибуття до Одеси з’ясувалося, що він у останній момент відмовився. Тобто відбулася фактична заміна гостя.
На той момент це був вже другий випадок, коли «свободівці» в останній момент відмовлялися від ефіру. Нагадаю, що до цього, у тому ж таки 2012 році, я виступав на телеканалі «ZIK» у Львові. Там мав би бути Михальчишин, або Кошулинський. В останній момент вони так само відмовились прийти.
Варто зауважити, що у 2012 році я балотувався до ВРУ в мажоритарному окрузі №118 у Львові. Серед кандидатів в мажоритарному окрузі №118 був і Ю. Михальчишин.
Нагадаю, дід Юрія Михальчишина по материній лінії Георгій Павлович Матвійко, в радянські часи очолював Львівське обласне управління сільського господарства, а у 80-х роках XX століття був завідувачем сільськогосподарського відділу Львівського обкому КПРС.
Примітно, що моя участь в ефірі стала несподіванкою і для організаторів. Вони не очікували, що я погоджуся прийти в ефір, незважаючи на озвучені гарантії особистої безпеки. Варто зазначити, що я був попереджений останніми про те, що моя відмова від ефіру буде використана, як інформаційний привід для моєї політичної дискредитації.
Окреме питання — роль політтехнолога Петрова
Піднімаючи питання щодо моєї участі в ефірі одеського телеканалу АТВ, пов’язаного з Ігорем Марковим, «Реальна газета» свідомо оминає ще один важливий вузол цієї історії — постать політтехнолога Володимира Петрова. Саме він, за наявною інформацією, в цей період працював із Марковим як політтехнолог.
Я вимагаю від Інститута масової інформації, і «Реальна газета» звернутися із заявою до СБУ щодо перевірки ролі політтехнолога Петрова у політичній діяльності проросійської партії «Родіна» та її лідера Маркова.
Історія з Шелестом: контекст, який теж намагаються приховати
Варто зауважити, що не я один брав участь в ефірах Шелеста. Постійним гостем у студії був генерал-майор СБУ, ексзаступник голови Служби безпеки України Віктор Ягун. Так само в ефірах Шелеста брав участь і Олег Старіков — полковник СБУ у відставці, на момент звільнення командир підрозділу військової контррозвідки. Тобто йдеться про людей, які безпосередньо були пов’язані зі сферою контррозвідувальної діяльності українських спецслужб.
Тому у цьому випадку вирішальним є не сам факт участі, а контекст і мотив.
Нагадаю, у квітні 2025 року YouTube заблокував канали Олександра Шелеста та політолога Вадима Карасьова; про це повідомляв ІМІ з посиланням на дані Центру протидії дезінформації при РНБО.
І ось тут починається найцікавіше.
Бо Центр протидії дезінформації очолює Андрій Коваленко. А згідно з відкритими реєстрами Opendatabot, Коваленко фігурує як співзасновник громадської організації з назвою «Торська сотня «Всевеликого війська Донського».
Історично «Всевелике Військо Донське» поділялося на 10 округів, в основному на території сучасних Ростовської та Волгоградської областей (Російська Федерація), а також Луганської та Донецької областей (Україна).
Небезпека цієї ситуації полягає в тому, що відповідно до Статуту означеного товариства (п. 25), кандидатура керівника так званого «осередку» виноситься на узгодження та призначається безпосередньо президентом росії, що є фактом прямого втручання у внутрішні справи України.
«Всевелике Військо Донське», об’єднує так званих «реєстрових» козаків, тобто тих, що перебувають на державній службі відповідно до федерального закону від 5 грудня 2005 р. №154-ФЗ «Про державну службу російського козацтва», а його Статут затверджено указом президента рф від 17 червня 1997 року №612.
Тому моя участь в ефірі Шелеста була продиктована виключно бажанням поставити питання про характер санкцій, про логіку ухвалення рішень РНБО і про присутність на чолі Центру протидії дезінформації людини, чий відкритий бекграунд сам по собі вимагає предметного аналізу з боку спецслужб УКраїни.
Саме тому я наполягаю на тому, що ІМІ та «Реальна газета» повинні звернутися до компетентних органів — із заявою дати оцінку перебуванню на посаді очільника Центру протидії дезінформації людини, яка, згідно з відкритими джерелами, має пряме відношення до структур, пов’язаних із країною-окупантом.
Відсутність такої реакції буде свідчити про заангажований характер цих публікацій, метою яких є не захист стандартів, а політична дискредитація мене особисто і громадської ініціативи «Права справа».
Зі свого боку я також направлю відповідні звернення і до Інституту масової інформації, і до «Реальної газети».
У згаданій публікації Діхтяренко зауважив, що «захистом від закидів у редакції вважають публічну відповідь з викладенням перевірених фактів».
Окремо нагадаю: якщо медіа оприлюднюють недостовірну інформацію або подають її в маніпулятивний спосіб, законодавство передбачає механізми спростування. І це теж варто пам’ятати.
Примітним у цій ситуації є той факт, що оцінку моє діяльності в українських ЗМІ дають люди,які дотичні до діяльності та інформаційного супровіду заборонених українським законодавством політичних партій.
І тут виникає вже інше питання: яким чином люди, які тривалий час працювали на проросійських політиків і створювали передумови для їхніх перемог, згодом спокійно вбудовуються в український інформаційний простір і починають працювати вже під новими вивісками?
Далі буде...