̶ Ти знаєш, чому я тебе викликав?
Берія промовчав. Сталін підвівся і нервово закрокував кабінетом, а це могло означати, що після невеликої паузи він сам сформулює відповідь на своє питання. А якщо не сформулює, а підійде і погляне впритул… Тоді доведеться вгадувати хоча б тему розмови, аби не схибити і потрапити у необхідне русло. Берія аж здригнувся від перспективи вгадувати.
̶ Я викликав тебе з Кавказу для того, аби ти розгріб отой хламидник, який наваляли твої недоумкуваті попередники. Я зробив тебе народним комісаром внутрішніх справ, аби ти зайнявся терміновими справами, від яких залежить безпека держави. А що робиш ти? Ти всю свою увагу зосередив на своїх кадрах, – Берія полегшено видихнув, а Сталін зупинився перед вікном, і вже далі говорив рівним голосом, вдивляючись у темряву неспокійної зимової ночі. – Я ціную твій розум, Лаврентій, ціную твою наполегливість і винахідливість. Я пам’ятаю, що ти ладен був пожертвувати своїм життям заради мене… Але… Всьому є межа. Повинна бути й межа твоїм особистим ініціативам, особливо в питанні підбору кадрів, яких ти, без мого відома, гуртуєш навколо себе. Інакше моя пам’ять про твою відданість може згаснути в одну мить, – з останнім словом Сталін різко повернувся, аби побачити реакцію Берії.
– Я саме цим і займаюсь, товаришу Сталін! – Берія підхопився з місця і виструнчився. – Прибираю хламидник, який залишили мені попередники. Шукаю людей, які вміють точно виконувати накази, а не розповідати про «політичну доцільність». Шукаю людей, які будуть відданими особисто вам, товаришу Сталін, бо ви є уособленням партії…
– Розслабся, Лаврентій, не переборщи із салютами. Нас ніхто не чує, – задоволено посміхнувся Сталін і поволі підійшов до столу. – Ти краще скажи мені, чи є в тебе якісь думки що-до…Ну… Виявлення ворогів ще до того, як вони проявлять себе? Я оце, Лаврентій, розмовляв з науковцями, з нашими інженерами... Хотів розібратися з тими радіопередавачами, які успішно розробляють німецькі інженери і успішно запроваджують їх в армію… Але… Я розчарований, Лаврентій, станом нашої науки… Дві години, Лаврентій, я слухав мудрі слова і не второпав: можуть наші науковці зробити радіопередавачі бодай схожі на німецькі, чи ні. Раптом завтра війна, а ми завжди повинні бути готовими до цього, а в нас нема нічого подібного. В нас є тільки телефони з дротами, а в німецькій армії вже є бездротове радіо. Отож, Лаврентій, я намагався видушити з наших мудрагелів хоч щось у цьому напрямку… І не зміг.
– Зрозумів. Буду працювати в цьому напрямку… – Берія не закінчив фразу, бо несподівана думка засяяла в його примружених близоруких очах і він розплився у щасливій посмішці, тикаючи вказівним пальцем у стелю. – Ви, товаришу Сталін, подали геніальну ідею. Яка велика суть криється у вашій дуже маленькій фразі: «Нас ніхто не чує». Тобто, нас ніхто не підслуховує, а тому й не знає наших планів, не знає, яким буде наступним наш крок…
̶ Ну, – видихнув Сталін, вловивши у несподіваному натхненні Берії якийсь конкретний план, – продовжуй.
̶ Є в мене один клієнт, який добре розбирається у таких справах, але він зараз за океаном, у Штатах. Так от, він американцям якусь круту сигналізацію в тюрмах зробив, а потім якісь інструменти, музичні, здається… Одним словом – хлопець дружить з головою і в хлопця золоті руки, – збуджений Берія сперся руками на стіл, втупивши свій торжествуючий погляд у Сталіна, який сів у крісло напроти. – Отож, я витягну цього клієнта сюди, аби уточнити вашу ідею щодо прослуховування і конкретно розібратися з радіопередавачами!
«Крота! Мені треба знайти і знищити крота,» – спливло у пам’яті і очі Берії заблищали від збудження.
Великі чорні очі Лавінії наповнилися сльозами.
̶ Я поїду з тобою…
Термен пригорнув дружину до себе і заховав своє обличчя в її пухнасте волосся, яке зберігало в собі аромати далекої африканської савани.
̶ Ні, моє сонечко, ти залишишся тут. Я все влаштував, аби ти не знала нужди, аби твоє життя, твій спокій ніхто не міг потурбувати.
̶ Але я хочу бути з тобою, – Лавінія випручалася з його обіймів. – Я не можу бути сама, бо я кохаю тебе і не уявляю свого життя без тебе! Я помру без тебе… Ти плачеш? Господи, ти плачеш? Мій коханий, сонце моє, ти їх боїшся?
̶ Я не плачу, моє кохання. Це не сльози, це – гіркота розлуки. Я повинен їхати, бо ніде не сховаєшся від того, що має статися… Але я скоро повернусь.
̶ Ти брешеш, – Лавінія обхопила голову Термена руками, аби він не міг уникнути її пильного погляду. – Я бачу, що ти боїшся їх. Я хочу знати правду: вони змушують тебе повернутися до Москви?
Термен обережно звільнився від рук дружини і лагідно поцілував їх. В глибині його сірих очей спалахнули теплі сонячні іскорки.
̶ Знаєш, я оце пригадав легенду про Геркулеса, який також домагався Правди, а коли він нарешті знайшов Правду і поглянув їй в очі, то… Правда виявилась зовсім не такою, якою Геркулес малював її у своїй уяві. Я, знаєш, як і Геркулес, все своє життя намагався знайти Правду, але не у безглуздих бійках, як Геркулес, не в кривавих війнах, які у всі часи людство піднімало на п’єдестал слави і величі, а в науці. І я знайшов Правду… І поглянув в її очі… На щастя, одночасно з Правдою, я знайшов і тебе, моє безмежне кохання. Правда розчинилася у твоїх щирих бездонних очах, наповнених безмежною вірою. Саме завдяки тобі я не злякався і передчасно не відвів погляд, а тому побачив в очах Правди інший світ, поки що незвіданий, але близький, дуже близький до нас, – Термен широко посміхнувся і знову пригорнув до себе дружину. – Але сьогодні вся правда в тому, що я сам, добровільно, повертаюся до Москви, аби продовжити свою наукову роботу. А ще я вступлю в комуністичну партію, як обіцяв Леніну. В цій партії, сонечко моє, немає Правди. Але! На сьогодні ця партія виявилася єдиною силою у світі, яка здатна перекувати всі нікчемні людські фантазії, всі людські ілюзії що-до справедливості в об’єктивну реальність. Бо людство всю свою історію вірило, що правду хтось має принести у цей світ, як ману небесну і відмовлялося оглянутися навкруг, поглянути в себе... Отож, ти, кохання моє, залишаєшся тут, у Нью Йорку. Тут спокійніше. Тут ти будеш під опікою Боба Зінмана і разом з ним ти будеш управляти нашою музичною студією до мого повернення. І все буде добре, моє кохання.
̶ Роби, як знаєш, – Лавінія зітхнула і скорилася. І потонула в обіймах Термена. ЇЇ погляд мимоволі ковзнув по силуету новенького льодоруба, що тьмяно поблискував на столику під вікном. Його минулої неділі передали з Москви.
Двері рвучко відчинились і на порозі тісної кімнатки повстав Берія, загородивши собою вузьку пройму дверей. Офіцер, який супроводжував Берію, залишився нервово тупцювати в коридорі.
̶ Ну, що ви тут? – кинув у простір Берія, метким поглядом оглянувши кімнатку і Термена, який стояв напроти нього. – Тісно у вас тут, як у гробу. І тхне гнилятиною.
̶ Чим багаті, тим і раді, – відізвався Термен, широко посміхаючись і механічно поправляючи краватку. – Нас і звідси вчора хотів випхати офіцер, що ховається за вашою спиною. Ми саме апаратуру почали монтувати, а він почав брутально виштовхувати мене і аби не…
̶ Правда? – коротко, не обертаючись, запитав Берія, звузивши короткозорі очі, немов би щось пригадуючи.
̶ Так точно! – завмер офіцер. – Камер не вистачає і я виконував наказ майора Званцева!
̶ То піди і запхай того самого Званцева до найближчої камери і нехай сидить там, аж поки не втямить ситуації, – і дочекавшись, поки офіцер зникне, вже м’якше звернувся до Термена. – Оця ось самодіяльність дісталася мені у спадок від попередника. Кожен уявляє себе царем і богом на землі! Нічого, розгребемо цей мотлох і все порозставляємо на свої місця. А що-до вас і вашої команди… Отримаємо потрібний нам результат, то одразу ж знайдемо для вас розкішні хороми. І без цього запаху гнилятини.
̶ Вже шукайте, – ще ширше посміхнувся Термен і протиснувся за спинку стільчика, відкривши очам грізного наркома сухорляву постать жінки невизначеного віку в навушниках, яка гордо сиділа перед громіздким, блимаючим зеленою лампочкою, апаратом і швидко заповнювала чистий аркуш паперу акуратними значками стенограми. – Все вже працює.
Лаврентій Павлович хмикнув і ступив до столика, на якому лежали ще одні навушники. Дослухавшись до голосів, які виразно лунали в навушнику, Берія знову задоволено хмикнув.
̶ Перший за списком?
̶ Так.
Берія поклав навушники і розплився задоволеною посмішкою.
̶ Після закінчення цієї… розмови, стенограму і переклад – мені на стіл. Одразу ж. А я вже сьогодні знайду вам достойні апартаменти і вже сьогодні ви почнете там свою роботу. Сьогодні. І вже завтра я маю отримати результат по всьому списку… Ну і тхне у вас тут.
Лисенко, згорбившись, переступив поріг величезного кабінету Вавілова і тільки тоді здогадався постукати у вже відчинені двері.
̶ Можна? – і захоплено глянув на книжкові шафи, забиті товстелезними фоліантами.
̶ Ви вже зайшли, то навіщо питати? – тихо проговорив Вавілов, гортаючи сторінки своєї промови, яку готував до другої великої наради з проблем радянської біології. Цю нараду організувало видавництво «Під прапором Марксизму», тож Вавілов намагався зробити текст доступним і зрозумілим для нефахівців у генетиці.
̶ Я того, Миколо Івановичу, прийшов поговорити, – Лисенко поклав на краєчок письмового столу Вавілова новеньку теку з паперами і хотів було присісти, але передумав, зваживши на білосніжні чохли на кріслах перед столом, і продовжував стояти як школяр, переминаючись з ноги на ногу. – Я був у ЦК. Там затвердили мою промову, але я оце подумав, що було б добре поговорити ще й з вами, Миколо Івановичу…
̶ Про що? – сказав Вавілов, навіть не глянувши на Лисенка, і зробив помітку у тексті добре загостреним олівцем.
̶ Ну… Про нашу спільну роботу. В мене тут накопичилось…
̶ Наша спільна робота, голубчику, закінчилася одразу ж після того, як ви знюхалися з Презентом, – Вавілов презирливо глянув на Лисенка і йому пригадалася стаття біолога Шатського, в якій Лисенко був розгромлений, як неук і отримав цікаву характеристику брутального селюка з блукаючими, як у злодія, очима. І ось зараз, перед його столом, стояв саме такий злодійкуватий, невпевнений у собі, сільський неук. Який несподівано отримав «Браво!» від самого Сталіна. І одразу став академіком. Першим народним академіком… Але в очах фахових науковців цей селюк так і залишився неуком, який тільки в тринадцять років навчився читати, а вже у двадцять попхався в науку зі своїми недолугими статейками. «Народний академік» навіть намагався просунути математику, в якій нічого не тямив, у царину біології. – Отож, занесіть свої папери Презентові та й поговоріть з ним про генетику.
̶ Дарма ви так, Миколо Івановичу…
̶ Що дарма?
̶ Ну, отак… – Лисенка заклинило. Він гарячково шукав потрібні слова, вагомі аргументи, заздалегідь підготовлені для цієї зустрічі, та вони випарувалися під знущальним поглядом Вавілова.
̶ Зрозуміло. З вашого дозволу, я буду працювати. Прощавайте, – і Вавілов знову повернувся до своїх паперів.
̶ Та-ак… А я що, по вашому, – Лисенко несподівано засопів, побагровів і нахилився, спершись руками на стіл, – прийшов дурня тут у вас клеїти?
̶ Історія науки розсудить, – Вавілов випростався у зручному шкіряному кріслі і з легкою іронічною посмішкою подивився на Лисенка, – хто саме працює, а хто дурня клеїть. Народний академік…
̶ Історія? Яка історія? Ваша? Історія від вельможного наукового панства? – і Лисенка враз прорвало. Він загримів, немов чорна грозова хмара, втупившись палаючими очима у незворушного Вавілова. – А де, скажіть мені, результати вашої науки? Чим ви особисто займалися всі ці роки, коли тисячі селян потерпали від неврожаїв, від засухи, від вимерзлої озимини? Мовчите? Тоді я скажу!.. Ви спокійнісінько шпацирували собі по всьому світові! Аякже, ви займалися наукою! Чи не я говорив вам, для чого саме потрібна яровизація? Чи не я говорив вам, що селяни кидають в землю зерна виродженої пшениці і жита, бо нічого іншого в них просто нема! Нема, чуєте! Не-ма! Я не говорив, а волав вам, що з десяти посіяних нещасним селянином зерен сходить в кращому випадку дві-три зернини і що через неякісне насіння посіви або вимерзають навіть за невеликих морозів, або страждають не від посухи навіть, а всього лиш від недостатньої кількості дощів! А ви що? А ви торочили мені про закон гомологічних рядів спадкової мінливості! Я просив вас, аби щось корисне зробити для селян вже сьогодні, а ви мені про науку майбутнього! Та яке майбутнє у людей, в яких діти пухнуть з голоду! Але й це ще не все! Ви пішли далі! Я, як останній телепень, носився з яровизацією, аби хоч за щось зачепитися, а ви сміялися з мене і, водночас, намагалися використати яровизацію виключно для синхронізації різних видів рослин з колекції вашого інституту рослинництва! Ви використовували мої, як ви кажете, недолугі досліди і водночас кпинилися наді мною… Тридцять років ви займалися своєю колекцією рослин! Тридцять років! І жодного дня селекцією пшениці! Ви, всесвітньо визнаний науковець, який займався прикладною ботанікою, ви нічого не зробили в практичній площині! Абсолютно нічого! Левко Симиренко та Мічурін, нікому невідомі практики, але саме вони насправді займалися селекцією, в той час, коли ви мандрували по світу за кошти того самого злиденного селянства, і писали виключно свої наукові статті! О-о-о! Ось що ви вмієте пречудово робити – це писати! Писати і гарно подавати абсолютно незрозумілі простому люду наукові терміни! Не роботу, наявну, наочну, яку руками помацати можна, а хитромудрі терміни! І ви чванитеся цим перед простим людом, який вас не розуміє! Насміхаєтеся з простого люду, з того самого простого люду, за рахунок якого ви жируєте! Бо темні, кажете ви, бо невігласи! А що ви зробили для того, аби простий люд вас зрозумів? Знову ж таки – нічого! Ні-чо-го! Ви відштовхнули від себе Доната Долгушина тільки тому, що він плутався у термінах! Правильно, не ви, не власними руками його відштовхували, а руками Максимова, який хвацько так, з їдким гумором, топтав нас, простолюдин, за плутанину в термінах, тицяв нас носом у лайно під гигикання ваших колег і під мовчазну згоду особисто вас. Не допомогли Долгушину зрозуміти та засвоїти, а відштовхнули… – Лисенко видихнув, скинувши із себе лють, і випростався. – Я завжди надіявся на вашу допомогу. Завжди. А ви завжди тикали мені в морду то «босоногий професор», а тепер оце єхидне – «народний академік»… Прощавайте.
Двері за Лисенком з гуркотом зачинилися. Впевненість зникла з обличчя Вавілова разом з іронічною посмішкою. З глибин підсвідомості несподівано сплив образ іншої людини, молодого чоловіка, який повів себе як нахабний вуличний джигун.
̶ Я Термен. Мені потрібно поговорити з вами, – молодий чоловік безцеремонно зупинив Вавилова перед дверима його кабінету, але, прочитавши на обличчі академіка неприховану відразу, відпустив його руку. – Даремно ви так, Миколо Івановичу. Є одна проблемка, яка стосується особисто вас…
̶ Суть проблеми. Тільки, будь ласка, коротко.
̶ Справа стосується останніх досягнень в радіотехніці…
̶ Це не мій профіль. Зверніться з цією вашою проблемою до фахівців.
̶ Але це стосується особисто вас.
̶ До фахівців! – коротко і жорстко кинув Вавилов і, ледь стримуючи обурення, зник за дверима свого кабінету під торжествуючий погляд секретарки Лізи, як не змогла зупинити нахабного джигуна.
Ввечері Ліза виклала Вавілову ледь не всю біографію Термена, якого її знайомі з Ленінграда знали виключно як миршавенького чоловічка з великими амбіціями і який пересварився з усіма в університеті. Та й утік в Америку. Вавілов терпеливо вислухав театральну розповідь секретарки, але чомусь запам’яталося тільки одне – «миршавенький чоловічок». А чому цей чоловічок раптом повернувся з Америки, таке питання у Вавілова навіть не виникло.
«Миршавенький чоловічок» – ця думка наклалася на образ розлютованого Лисенка, утворивши дивну химеру, яка не обіцяла нічого доброго.
̶ Ці неуки зроблять з наукою те, що гендляри вже зробили з високим мистецтвом живопису… Господи, вони перетворять академію на збіговисько гендлярів. І я нічим не можу зарадити…
Термен постукав у двері і після глухого «Та заходьте вже» відчинив їх і пропустив поперед себе молодого офіцера, одягнутого під електрика, який з самого ранку нишпорив по кабінетах Академії. Перше, що кинулося в очі – це величезний письмовий стіл посеред порожньої кімнати. В уяві Термена на письмовому столі у Лисенка мав панувати цілковитий хаос, у точній відповідності до складеного чутками образу Лисенка. Але на столі все було акуратно і зручно розставлено.
̶ Мені сказали, що у вас проблеми з електрикою, Трохиме Денисовичу?
̶ Правда? – Лисенко відірвав свій важкий погляд від теки, що лежала перед ним. – А я й не помітив. Розбирайтеся.
̶ Ось цей хлопчик зараз все перевірить і полагодить. Вся процедура не відбере у вас багато часу.
̶ Та нічого, – кволо відповів Лисенко.
̶ З вашого дозволу, я присяду, – Термен швидко відреагував на розгублений погляд «електрика» і кивнув на ящики з книжками та зошитами, які стояли за спиною Лисенка. – Так і не привезли вам книжкової шафи?
̶ Та сідайте, чого там… Та я якось і не замовляв нічого. Книжок мало, а зошити… Хай поки полежать, а там я заберу їх в Одесу, – і оглянувся на «електрика», який почав відсовувати ящики. – Якщо вони тобі заважають, то перестав в куток, чого там.
̶ Та я тільки на хвилинку, – збуджено заговорив «електрик», побачивши велику чорну коробку за ящиком, – зараз ось перевірю телефонні роз’єми і – готово!
̶ Так ти телефон перевіряєш чи електрику?
̶ І одне, і друге…
̶ Трохиме Денисовичу, – швидко втрутився Термен, – я вже давно хотів познайомитися з вами, з такою неординарною особистістю. Ви схожі… на льодоруб, який може врятувати людину у скрутну мить, а може й того… – Термен зробив багатозначну паузу.
̶ Ось що, – Лисенко враз напружився, – я не люблю людей, які без мила в душу лізуть. І всіх сюсюкалів одразу ж виставляю за двері.
̶ Розслабтеся, Трохиме Денисовичу, мені нічого від вас не потрібно і єдине, що привело мене у ваш кабінет – це чиста людська цікавість, але якщо я чимось…
̶ Ось і все, – «електрик» закрив кришку і підвівся. – Телефон і електрика тепер у вас в повному порядку. Тепер ви спокійно можете користуватися вашим новеньким телефоном, товаришу. А я пішов.
̶ Давай, – махнув рукою Лисенко, не зводячи напруженого погляду з Термена, який видався досить нахабним чоловічком. – І чим же я вас так зацікавив?
̶ Битвою титанів, – просто сказав Термен, уважно спостерігаючи за виразом обличчя Лисенка. – Битвою титанів, Трохиме Денисовичу, яку ви успішно програєте. У вас нема шансів у боротьбі з російськими науковцями. Жодного.
̶ Правда? – ошелешено проговорив Лисенко і напруга в його сірих очах вмить зникла. – Ви мене заінтригували такою відвертістю. І що мені тепер, волосся на голові рвати від розпачу?
̶ Спробую пояснити, – Термен зручніше вмостився на стільчику, – але з невеликою передмовою, для загального розуміння ситуації. Це забере у вас трохи часу, Трохиме Денисовичу. Ви нікуди не поспішаєте?
̶ Вже нікуди, – відповів Лисенко, спершись грудьми на стіл.
̶ Я є нащадком древнього дворянського роду, літопис якого починається ще з часів Карла Великого. Мої пращури були гугенотами і приймали активну участь у війні з французами-католиками, а після того, як французи-гугеноти війну програли, то пращурам не лишалося нічого іншого, як залишити милу їхнім серцям Францію і шукати притулку в чужих краях. Після довгих поневірянь доля привела їх до Північної Пальміри і саме там мій рід отримав нову Батьківщину і досить комфортне життя. Тобто, по крові я є французом. Але я народився в Росії, а тому мені завжди хотілося бачити свою Батьківщину успішною і цивілізованою країною. З юних років я чомусь вважав, що успіх країни пов'язаний з успішним життям кожної людини, а затим, як успіх кожної людини залежить від об’єму проведеної і добре осмисленої роботи, то я, підтриманий своїми батьками, занурився в науку. У фізику. Імпульс до успіху я отримав від своїх батьків, які, як справжні французи, готові були покласти всі свої статки на олтар науки. Зауваживши мою схильність до фізики та до експериментів, батько допоміг мені організувати дома невелику, але дуже гарну фізичну лабораторію і вже в гімназії я дивував своїх викладачів неабиякою обізнаністю в прикладній фізиці. Зауважте, Трохиме Денисовичу, саме у прикладній фізиці, бо мені з дитинства надзвичайно хотілося, перетворень фізичних теорій у щось таке матеріальне, яке можна було б не тільки уявити, але й побачити і помацати. Але так сталося, Трохиме Денисовичу, що одного дня мене покликало вічне і бездонне небо яке дуже хвилювало мудрого Анаксагора та геніального Лапласа. Отож, вічний Всесвіт поглинув мою уяву і я, покинувши прикладну фізику, занурився у космогонічну гіпотезу Лапласа, бо саме в ній я побачив начало всіх начал. Так, Трохиме Денисовичу, вже тоді я зрозумів, що жодна окрема наука не формує цілісної картини життя. Тільки астрономія з її космогонічною гіпотезою! Я намалював у своїй уяві величний і грандіозний первісний світ, в якому Протосонце плавало у гігантській, густій, розжареній силою тяжіння газовій хмарі, яка пасмами-павутинами з’єднувалася з подібними газовими хмарами Всесвіту; я виразно бачив, як по всій глибині розжареної хмари утворюється …вода! Саме так, Трохиме Денисовичу, вода! Бо вода є основою нашого життя і вода повинна була утворитися ще до народження протопланет і до народження Сонця! Лаплас, міркував я, був присутнім на дослідах Лавуазьє з горінням водню в кисневій атмосфері, отож він здогадувався про утворення води, як найпершої запоруки життя… Я був на вершині ейфорії від своїх досліджень і з юнацькою самовпевненістю опублікував свої висновки у віснику імператорського університету. В університет, Трохиме Денисовичу, я поступив одразу ж після закінчення консерваторії. І що? І як зустріла моє чисте юнацьке захоплення наукова спільнота? Я надіявся на диспут, Трохиме Денисовичу, на обговорення мого дослідження, а наштовхнувся на мовчазні криві посмішки... Поза спиною, але так, аби я чув, студенти глузували з мене при мовчазній згоді університетських науковців. Зі мною перестали вітатися, уникали зустрічей навіть мої колишні приятелі. Тобто, мене піддали жорсткому остракізму. Зацькований, я не розумів, що сталося, а коли куратор вголос сказав, що мені варто повернутися до віолончелі, я вирішив піти з ненависного університету і більше ніколи не повертатися до космогонічної гіпотези. Мій порив зупинив приват-доцент Абрам Федорович Іоффе. А згодом Абрам Федорович познайомив мене з батьком теоретичної механіки, з моїм великим учителем, із Степаном Прокоповичем Тимошенком. Це окрема тема про визначну людину, яка відіграла вирішальну роль не тільки в розумінні мого власного місця в буремному світі науки, але й в розумінні самої суті російської науки, – Термен зробив паузу. – З вашого дозволу, я закурю.
̶ Давайте і мені заодно – Лисенко витягнув із шухляди відполіровану до блиску попільничку, поставив її посеред столу і потягнувся до Термена за папіроскою.
̶ Ви ж, Трохиме Денисовичу, здається, не курили?
̶ Та не курив, – Лисенко затягнувся тютюновим димом і закашлявся. – Колись я не курив і вчився у Полтавському училищі садівництва… То були найкращі часи, сповнені великих мрій та сподівань… І науковці колись були для мене святими во плоті… А наука, як ви кажете, в моїй уяві була чимось таким надзвичайним, чистим, величним… Але то таке… Цікаво послухати ваш висновок про сутність російської науки. Дуже цікаво. Це мене дуже хвилює.
̶ Бачите, Трохиме Денисовичу, російська наука, як і все в Росії, вибудована за дуже жорсткою ієрархією, добре зрозумілою росіянам, а тому вони сприймають її як належне. Проникнути, отак сходу, в цю ієрархічну структуру ви не зможете навіть коли володієте небесним даром науковця. Жан Біо ніколи не став би науковцем в Росії, а про жебрака Бувара я взагалі мовчу. Якщо ви не світський лев чи не іноземець, то для вас існує тільки один-єдиний шлях проникнення в російську науку – через впливових людей. Але й до впливових людей ще потрібно знайти підхід, треба зуміти подати себе. Однак, проникнувши в наукову сферу, ви не зможете гарантувати собі місце там, аж поки не знайдете впливового куратора, – Термен несподівано замок і втупився в попільничку.
̶ Здається, я починаю вас розуміти, – Лисенко погасив недокурок і підсунув попільничку ближче до Термена. – Здається, в мене є схожі проблеми з нашими науковцями. Давайте далі.
̶ Знаєте, Трохиме Денисовичу, знання системи ще не гарантують проникнення в систему, а тим більше успішного життя в ній. Більше того, система, один раз виплюнувши вас, ніколи не заспокоїться і буде переслідувати вас усе життя і мститиме вам, – Термен поклав недокурок у попільничку і потягнувся за новою папіроскою. – Наведу простенький приклад із власного життя. Якось після мого успішного концерту, я розмовляв у фойє з Дуайтом Ейзенхауером, але розмова була не про мій терменвокс, а про охоронну сигналізацію, яку я спроектував для Сінг-Сінг та Алькатраса і яка перевершила всі очікування замовників. І навіть мої. Аж до нас підійшов російський професор, доктор якихось наук, і, заодно, мій однокашник по Санкт-Петербурзькому імператорському університету. Так званий професор емігрував до Штатів і безуспішно намагався, як мені стало відомо пізніше, прилаштуватися до одного з університетів. Так от, цей російський пан вульгарно втрутився у нашу розмову, відштовхнув мене, аби стати перед очима Ейзенхауера і поважно так видав: «Ви слухаєте неука, який навіть на віолончелі добре грати не тямить, а тому намагається проштовхнути шановному панству свою примітивну шарманку. Повірте мені, я добре знаю цього невігласа по Російському імператорському університету, де він був посміховиськом, а тому застерігаю вас – будьте обачним із цим миршавеньким чоловічком!». На що нещасний професор отримав таку відповідь: «У ваших словах – вся Росія»… Ось тоді я й усвідомив всю глибину прірви між двома світами і зрозумів, чому батько так затято підштовхував мене до Америки, – Термен зітхнув, і з жалем поглянув на Лисенка.
– Ви хочете сказати, що мені нічого не світить у війні з…
– Так, нічого, Трохиме Денисовичу.
– Але в мене є підтримка товариша Сталіна.
– Трохиме Денисовичу, Сталін сьогодні підтримує вас, а завтра змушений буде підтримати науковців, бо науковці є ключовою структурою будь-якої сучасної держави. Без науки, без університетів не буде працювати економіка і ви повинні це розуміти, – Термен поклав недопалок у попільничку і вихопив із кишеньки жилета годинник-цибулинку. – В нашому світі все дуже жорстко пов’язано. Дуже жорстко. Ламаючи якусь ланку, ви можете обрушити всю систему, яка поховає і вас під своїми руїнами… Заговорився я з вами, Трохиме Денисовичу, а мене ждуть нагальні справи.
̶ Нехай так, – грізно і впевнено проговорив Лисенко і підвівся, аби провести свого несподіваного гостя. – Я вдячний вам за розмову і хочу сказати, що я і далі робитиму свою справу, що б там про мене не говорили. Я хочу отримати результат. А для мене результатом є нові сорти пшениці, стійкі до хвороб і до негоди. А на всякі там розмови мені байдуже.
– Правда? – Термен застиг в дверях, якусь мить постояв, потім швидко повернувся і потиснув Лисенкові руку. – Якщо ви дійсно готові до вічної боротьби, навіть без надії на результат, то Бог нам у поміч. Нам, Трохиме Денисовичу… На прощання маю вам сказати, що я познайомив своїх американських друзів з вашою теорією стадійного розвитку рослин і методикою карбування рослин. Вони достойно оцінили вашу роботу. Отож, працюйте над собою і не оглядайтесь навсебіч. Будьте уважними і особливо зі словами. Зі словами…
̶ Але я хотів би ще зустрітись і поговорити з вами, – проговорив розчулений Лисенко.
̶ На мій превеликий жаль, це – остання наша зустріч. Вже скоро я їду у довгострокове відрядження і наші шляхи навряд чи коли перетнуться. Отож, прощавайте, Трохиме Денисовичу, і нехай нас супроводжує удача.
Сталін поклав роздруківки записаних розмов на стіл і задумливо погладив папери рукою. Сталін був задоволений прочитаним.
̶ Хто володіє інформацією, той володіє всім світом. Отож, перший крок зроблено. Гарний крок. Ми всіх поставимо під контроль. А що, Лаврентій, нам цього Лисенка ніким замінити? Бо щось мені він не дуже подобається. Самовпевнений такий…
̶ Абсолютна порожнеча! Я, про всяк випадок, намагався підняти Мічуріна, але махнув рукою на цього переляканого суб’єкта. Є ще Симиренко, але цього типчика підозрюють у зв’язках з українськими націоналістами… І все! Далі – одні зарозумілі буквоїди, які думають, що наука – це тільки їхні книжки та монографії. Для них головне, аби вся їхня писанина була правильно оформлена. Бо коли неправильно оформлена, то це вже не наукова стаття, а ледь не катастрофа... Коба, вони мене бісять своїм буквоїдством. Цілими днями теліпають язиками, а на виході – абсолютний нуль! Лисенко ще той …х-ха… науковець, але він хоч щось робить, хоч якось ворушить ту публіку та й Мічуріна підтримує на плаву. В Одесі он зібрав селекціонерів …з народу... Ще той народець… Що буде з того одеського збіговиська, то ще не зовсім зрозуміло, але там хоч щось робиться. Ну ти ж читав там про цього, як його… Долгушина. Але подивимось.
̶ Н-да… Ну що ж, тоді хай поки працює цей… Лисенко. Але ти придивись за ним. І взагалі, Лаврентій, візьми під себе усіх цих так званих науковців і вбий їм у бошки, що молодій радянській державі дуже дорого обходиться їхнє захоплення наукою без прив’язки до виробництва. Розтлумач їм доступно, як ти умієш це робити, що молодій країні Рад потрібна повна індустріалізація, яка неможлива без повної електрифікації. А без науки, дійсно, тут ніяк... Оцей, як його… Термен, правильно сказав… Отож, подумай, Лаврентій, як правильно організувати цю публіку.
̶ Займусь. Організую. В мене є план що-до цієї публіки. Конкретний план конкретної роботи.
̶ От і добре. А цього французького дворянина відправ поближче до його улюбленої Америки. В сонячний Магадан. Але й там не зводь з нього очей. Думаю, він нам ще знадобиться. Башковитий, але хитрий типчик. Є в мене чуйка, Лаврентій, що цей Термен хоче зіграти якусь свою гру. А яку? …Не спускай з нього очей.
̶ Я цього Термена не випущу з рук, Коба, будь певним. Але... він нам добре допоміг з організацією розвідувальної мережі у Штатах. І базу сформував, і грошима забезпечив, і взагалі, без нього було б дуже важко нашим резидентам.
̶ Правда? Тоді от що… У знак подяки за його особливі заслуги перед радянською владою, зроби цього Термена... Наприклад, бригадиром якоїсь будівельної бригади. В Магадані.
Сталін в піднесеному настрої повагом встав з-за столу і, заклавши руки за спину, пройшовся кабінетом, вивіряючи кожен свій крок.
̶ На тому й постановили. Ти, Лаврентій, займешся наукою та індустрією, а я впритул займусь Європою. Так, саме час впритул зайнятися Європою, цією старою повією. Затим, як світова революція не змогла розгорнутися по всій планеті, то доведеться нам, самотужки, просувати цю світову революцію своєю збройною силою, своєю потугою. І встановлювати радянську владу по всій планеті. Бо без утвердження радянської влади по всій планеті побудова комунізму, як нам бачиться, практично неможлива. І нашим першим, і надзвичайно важливим, кроком буде зустріч у Львові з Адольфом. Треба промацати його, відчути, чим він дихає і як. Аби не пропустити тієї важливої миті, коли наше втручання у хід військових дій на Європейському континенті весь світ сприйматиме з радістю, як визвольну місію Радянського Союзу.
̶ Коба, тобі потрібно відпочити. Ти запрацювався.
Сталін різко зупинився і втупив свій важкий погляд у Берію.
̶ Ти оце виступаєш переді мною, як перед Політбюро.
̶ Твоя правда, – легка посмішка ворухнула міцно стулені губи Сталіна і сховалася під вусами. – Перед зустріччю з Адольфом таки треба перепочити. Набратися сил. Дуже важлива зустріч. Ти все там організував? Проблем не буде?
̶ Коба, ну ти ж мене знаєш. Там – комар носа не підточить.
̶ Добре, – Сталін, підкоряючись своїм потаємним думкам, несподівано випростався, немов на параді, набрав поважного виду і тихо заговорив: – Ми, Лаврентій, повинні бути максимально уважними і обережними. Тут, всередині нашої держави, ми вже остаточно закріпилися, набралися сил і тепер можемо спокійно оглянутися навкруг. А що для цього потрібно, Лаврентій? Правильно. Потрібна точна інформація з перших рук. Отож, попрацюй далі в цьому напрямку. Ми не маємо права на помилку. Ми не можемо пропустити ту важливу історичну мить, коли потрібно буде зіграти на випередження.