Похмурі думки не давали спокою. Що робити далі, коли війна, на яку він покладав надії глобального перевороту, закінчилась повним провалом всіх планів? Світова революція потерпіла краху, переможний поступ революційної армії зупинився на Ельбі, а вся перспектива подальшої війни проти світової буржуазії розчинилася в іронічній посмішці Черчіля на Ялтинській зустрічі, під час перших запланованих буржуазним етикетом привітань.
̶ Черчіль сказав, – тихо говорив перекладач, схилившись до Сталіна, – що робота зроблена, що Європа вільна і потужна, як ніколи, а він, Черчіль, хоче залишити владу, знайти затишне містечко і зайнятися мемуарами. Він хоче написати ту історію, яка буде абсолютно прихильною до нього. Рузвельт говорить, що також піде з президенства, бо хоче тільки спокою.
Сталін тоді подумав, що то політична гра, аби приспати його пильність і вивідати його подальші плани. Але весела і невимушена розмова, яку вели поміж собою так звані союзники, і суті якої він не розумів, хоча перекладачі дослівно передавали її зміст, знов і знов повертали думки Сталіна до тієї першої іронічної посмішки і пильного погляду Черчіля. Ця посмішка поставила його в ступор. У невизначеність. В цій невизначеності потонув детально продуманий план Жукова, за яким непереможні дивізії Червоної Армії мали йти швидким маршем далі на Захід, аж до Атлантичного океану. Сталін не хотів зупиняти Жукова. До тієї фатальної зустрічі в Ялті.
Згодом Сталін десятки раз перечитував детальну стенограму розмов Рузвельта і Черчіля, намагаючись щось знайти у тих простих і буденних словах. Але те «щось» ніяк не формувалося у конкретне поняття із зрозумілим смислом. А буденні фрази про дозвілля в затишному колі сім’ї дратували його.
̶ …Отже, сьогодні нам бачаться такі ідеологічні проблеми, з якими зіштовхнулися радянські науковці, – Жданов перегорнув сторінку своєї доповіді і витер спітніле від напруги чоло хустинкою, яку тримав у кулаці. – І в першу чергу, це проблема причинності, природа простору і часу, походження і структура Всесвіту, та роль дослідника в науковому поясненні…
̶ Слухай, ти в такі нетрі заліз, що мені аж страшно стало за тебе, – виразно позіхнув Берія, а піймавши насмішкуватий погляд Хрущова, вже відверто засміявся. – А то ти щось зрозумів із тієї тарабарщини, яку нам намагається впихнути товариш Жданов.
̶ Лаврентій, якби я щось розумів у тому нагромадженні проблем з наукою, про що намагається донести нам товариш Жданов, то не привів би з собою одного дуже цікавого філософа, який, надіюсь, зможе розтлумачити нам хоч щось із того, що в науковому світі відбувається насправді.
«Так ось що я шукав у розмовах Черчіля і Рузвельта… «Що відбувається насправді», – несподівана думка розбудила Сталіна, але полегшення не принесла. – Але чому я тоді засумнівався? Чому зупинив Жукова?».
Мовчазні чекісти перехопили Омелянівського біля входу в університет і, нічого не пояснюючи, силоміць запхнули в автомобіль. Все відбувалося немов у кіно, в нереальному світі, в якому він був тільки спостерігачем: мовчазні чекісти, автомобіль, місто за вікном автомобіля… Трохи отямився вже в приймальні, де його, під насмішкуватим поглядом Поскребишева, ті ж само чекісти безцеремонно обмацали і мовчки впхнули в кімнату, де він ледь не задихнувся від хвилювання. Він впав на диван, навіть не оглянувшись навкруг. Серце гупало, мов паровий молот, розганяючи по тілові страх, який паралізував все його єство. І він скорився страхові. Йому почали маритися якісь тіні, що загрозливо ворушилися в кутках і тягнули до нього свої пасма, а з небуття зашелестіло в такт ударам серця: «Це все… Це все… Це все…». Час зупинився. Весь простір навколо нього розчинився у химерних тінях, з яких почало формуватися тремтливе видіння. Він навіть почув скрипучий голос з-за дверей келії в підземних печерах Межигірського Монастиря:
̶ «…а у 1787 році Межигірський козачий монастир було закрито за повелінням царя московського, монастирське майно було вивезене до Москви, а приміщення монастиря були передані німецьким орендарям для фаянсової фабрики…», – монотонний скрипучий голос враз замовк, почулися старечі шкорбаючі кроки і постать отця Михтодея повстала у проймі дверей.
̶ Вибачте… отче, – Михайлик зупинився перед дверима, зніяковіло переступаючи з ноги на ногу. – Зайшов оце попрощатися з вами.
̶ Прощайся, – буркнув отець Михтодей, закриваючи за собою двері.
̶ Час такий, отче, революція кругом… То може й вам варто знайти більш надійний прихисток…
̶ На все воля Божа, а ми смиренно слідуємо за волею Його, – спокійно промовив отець Михтодей і перехрестився.
̶ Я позавчора п’яний був і наговорив вам казна що… Але я був у розпачі, отче, бо я втратив своїх батьків і не знаю, де мій брат. Я втратив все, отче, абсолютно все… Своє минуле також… Революція, війна… Немов страхітливий каток пройшовся по моєму життю і розчавив усе, чим я жив і з ким я жив до революції. Жодної рідної душі поруч. Та найбільше гнітить те, отче, що я все це робив своїми власними руками… Я і був тим безжалісним катком… Склалося все якось так… Мені на серці так важко було, що я не знайшов іншої розради, як напитися… А потім мені конче захотілося виговоритися і я не вигадав нічого кращого, як піти у монастир. Так, я шукав саме вас, отче, бо чув про вас ще від свого батька, ще до революції… Так, я хотів полаятися з вами… І полаявся… А сьогодні, з самого ранку, мене гнітить ще більший розпач. Мені знову хочеться напитися, аби хоч на якийсь час потонути у забутті, хоч на якусь мить зняти страшний тягар з душі... Водночас, я вже не хочу пиячити і не хочу постійно плакатися та нарікати на свою долю. Тому я знову тут. Отче, саме у вас чомусь шукаю розради… Аби ви знали, як мені важко промовляти оці всі слова…
̶ Я зрозумів тебе, хлопчику. Ти согрішив і нарешті зрозумів свій гріх, але ще не прийшов до каяття. Так буває, коли душа блукає в сумерках сумнівів, породжених невіглаством, – отець Михтодей зробив паузу, відчувши порух Михайлика. – Граматика, яку ти вивчив у школі, тільки вказує тобі вихід з невігластва, допомагає тобі побороти сумніви, які точать людську душу, нищать її. Сумніви і невігластво породжують страх. Страх перед майбутнім та невідворотним. А страх – це найтяжчий гріх перед Творцем. Найтяжчий, хлопчику, бо від страху людина втрачає не тільки віру у Творця, але й здоровий глузд і легко потрапляє в лапи лукавого. Але зараз ти шукаєш тільки втіхи для себе. Не покаяння, а втіхи.
̶ Так, отче, втіхи шукаю, бо серце моє рветься на шматки. – Михайлик смиренно схилив голову. – Благословіть в дорогу… Я хочу повернутися в науку, отче, у філософію…
̶ Іди і не гріши, – отець Михтодей намацав руками похилену голову Михайлика і перехрестив її. – Іди і не гріши…
Омелянівський здригнувся. Він виразно відчув дотик рук і подих древнього сліпого старця, і цей легкий дотик розбудив його, привів до тями. В пам’яті ще лунало «Іди і не гріши… Іди і не гріши», а очі вже гарячково оглядалися навкруг. «Господи, – подумав Омелянівський, коли остаточно прийшов до тями, – дійсно, що «від страху людина втрачає здоровий глузд». Кошмар… Добре, що мене ніхто не бачив у такому стані».
Реальність повернулася, а страх минув. Він надумав встати, аби пройтися по кімнаті та обміркувати ситуацію, в яку несподівано потрапив, поміркувати над видінням, яке несподівано повернуло його пам'ять в минуле, і в якому він відчув усе, до найменших дрібниць, і яке намов холодним душем змило з нього липкий страх. Він хотів було встати, але двері в цю мить відчинилися…
̶ …Ти звинувачуєш мене в надмірному тискові на вчених? – Берія, спершись руками на стіл, підвівся і втупив розлютований погляд у Жданова. – Ти хочеш сказати, що мої «шарашки» погубили якийсь там цвіт науки? Придурок! В моїх «шарашках» зібрані люди, які таки щось тямлять в науці і вміють свої всякі теорії доводити до завершення, на практиці. Вони працювали і працюють на індустрію тільки тому, що сидять у «шарашках» і їм ніколи теревенити. Мої люди в моїх «шарашках» створили найкращі у світі танки і літаки! Вони зробили атомну бомбу, якою прикрили твою дурну голову від американської атомної бомби. А завтра вони зроблять ракети, якими доставлять атомну бомбу до самих американців. Ти чуєш, в моїх «шарашках» кувалася зброя, яка перемогла Гітлера! А зараз кується зброя, яка спопелить і американців! А який саме цвіт науки ти побачив серед пустомель, які натовпами бродять коридорами твоїх академій? Ти назви мені хоч одне, найпростіше, на що спромоглися твої вгодовані академіки? Без мого тиску, га?
Сталін, здавалося, ніяк не реагував на істеричний вереск Берії. Він був занурений у власні думки, але згадка про «шарашки» трохи розвеселила його, бо всі присутні знали, що в тих «шарашках» ніхто і нічого не вигадував, а просто тупо копіювали здобуті трофеї. Знали і мовчали, і робили вигляд, що справді…
«Знають і мовчать… І я знаю і мовчу, – несподівана думка виринула з глибин пом’яті і Сталін намагався вхопитися за неї, немов за нитку, за якою він нарешті зможе вийти з лабіринту. – Вони мовчать, бо їм страшно… А я чому мовчу?».
Жданов зблід і втягнув голову в плечі. Він не те, що не міг хоч щось відповісти розлютованому Берії, він боявся навіть дихнути, поворухнутися. Дикий тваринний страх скував все його єство.
̶ Мовчиш, бо тобі нема чого сказати! А я скажу! Я нагадаю тобі, що в минулому році було заплановано висадити в степовій зоні України п’ять тисяч триста двадцять кілометрів лісозахисних смуг, які могли б зупинити пилові бурі. І що? А нічого! За цілий рік не висаджено жодного деревця! А я весь цей рік мовчав і ждав! Я терпеливо очікував того часу, коли твої академіки наговоряться і нарешті почнуть щось робити. Але ж ні! Твої пустомелі ніколи не припинять говорити і всі свої так звані «перемоги» бачать саме в говорильні! Хто кого переговорить, хто кого смачніше і дотепніше облає, той і переміг! Той і бачить себе поважним таким і великомудрим паном… Капець, – Берія впав у крісло і перевів погляд на мовчазного Сталіна. – В мене вже закінчується витримка, товаришу Сталін, і я думаю, що пора знову починати чистку. Зібрати до купи всіх оцих так званих науковців, всучити кожному в руки лопату і не випускати їх зі степу до тих пір, поки не виконають план, який самі ж і написали.
Сталін відірвав погляд від зеленого сукна столу і втомлено глянув на Жданова. Його охопила неймовірна втома і байдужість.
̶ Ти, товаришу Жданов, того… можеш іти… Подумай, як правильно організувати роботу науковців.
̶ Дякую, товаришу Сталін! – Жданов вмить підхопився з місця. – Я виправдаю ваше велике довір’я!
«Зрештою, аби мене мали розстріляти, то привезли б до Луб’янки, а не в Кремль», – подумав Шелест і, видихнувши залишки страху, відчинив двері, на які вказав Поскребишев. Директор Балабанівської сірникової фабрики, провівши прощальним поглядом Шелеста, полегшено зітхнув і налаштувався вже було сісти на диван, але наштовхнувся на суворий погляд помічника Сталіна і завмер біля вікна приймальні. За дверима очам Шелеста відкрився вузький кабінет із шкіряними диванами попід стінами. Перед диванами стояли невеличкі низенькі лаковані столики з сяючими кришталевими попільничками. Вікна в кабінеті не було, а був величезний червоний килим на підлозі, протертий ногами і часом. Під самою стелею тьмяно блимав світильник, освітлюючи себе і шматок поруділої від часу стелі. Морок і задушлива атмосфера, просякнуті неврозом та тютюновим димом, одразу заспокоїли Шелеста, бо згадалася каптьорка в цеху наприкінці місяця, коли план не виконувався. Він зачинив за собою двері і сів, розвалившись, на диван біля дверей і тільки тоді побачив сухорлявого чоловіка, який тихенько сидів в самому куточку напроти, схрестивши руки на грудях. Шелесту здалося, що чоловік дрімав. «Оце спокій! Залізна витримка, – подумав Шелест, з цікавістю розглядаючи чоловіка. – В такій кімнаті дрімати – ще та сила духу потрібна,» – спробував підібрати підходяще слово, яке дало б точну характеристику цьому кабінетові, але крім «кімната для вишуканих тортур» в голову нічого не приходило.
Поки Шелест розмірковував, чи варто йому заводити розмову з чоловіком напроти, чи хай далі дрімає, як двері в кабінет відчинились і зайшов Лисенко. Спокійно, немов до себе додому. Оглянувся, голосно привітався, впав на диван біля Шелеста і одразу ж запропонував тему для розмови.
̶ Ви знаєте, я оце сьогодні вранці чомусь поліз до своїх стареньких папочок, в яких зібрані вирізки з різних газет. І що я там побачив? Інформацію про землетрус в Перу, від якого загинуло більше п’яти тисяч людей. Але найцікавіше те, що цю маленьку вирізку я підклеїв, якось навіть не замислюючись, до великої статті про рух континентальних плит і поклав все це у книжку про Лапласа. Мені цю книжку подарував автор з написом на титульній сторінці: «Народному академіку – вчіться читати», – Лисенко, виразно хмикнувши, захихикав. – Але то таке… Головне, що вирізки із газет про рух континентальних плит і про землетрус я поклав у розділ книжки, в якому подається теорія Лапласа про приливні сили. І ось тут я пригадав, – урочисто продовжив Лисенко, – що мені весь час не давала спокою думка про причини еволюційних перемін. Вірніше – механізм еволюції. Ну от, наприклад, телепнуло мавпу чимось по башці і той механізм еволюційних перемін одразу ж включився, і мавпа почала думати: «А чим ото можна поколупати землю, аби посіяти жито?». Смішно? Отож. Всім смішно, але всі продовжують з розумними обличчями свої, так звані, дослідження і розповідають про випадкові мутації. Тоді я питаю, а яка випадкова мутація напоумила хлопця не одружуватися з сестрою? – Лисенко зробив паузу і обвів загадковим поглядом присутніх.
Омелянівський ожив, зацікавлений несподіваним вторгненням в тягучу атмосферу кабінету, а Шелест, мов дитина, не зводив захопленого погляду з Лисенка. Омелянівський з цікавістю почав спостерігати за ними.
̶ От що, хлопці, розворушив я вас трохи і досить. Я знаю хто ви і чому ви тут. Не далі, як позавчора я зовсім випадково зустрівся з Хрущовим в ЦК. Поговорили про те, про се, а потім Микита Сергійович почав мені дорікати, що в нього всі плани по заготівлі зернових рушаться, бо минулої зими на півдні України було мало снігу, а були великі морози і завірюха, яка перейшла в справжню пилову бурю. І пропала вся озимина. І мовляв, що це саме я винен, бо не подумав про такий катаклізм. А я йому нагадав що на останній конференції ЦК я пропонував висадити лісосмуги у степових зонах, які захистять поля від вітрової ерозії. І що? А нічого, – Лисенко перевів подих і далі вже говорив розмірено та спокійно. – Отож, хлопці, прийшли ми з Хрущовим до спільної думки, що науково-дослідні інститути треба організовувати по всій Україні, якщо ми хочемо отримати якийсь результат. Бо тут, в Москві, сумний мутняк. Я іноді навіть дивуюся з цих людей, а іноді їх і шкода. Бо може вони й справді не відають, що творять? Але то таке… Отож, Микита Сергійович сказав, що він вже давно примітив надійних хлопаків, які допоможуть розрулити цю справу. А ви, мабуть, і є цими хлопаками.
Шелест перевів запитальний погляд з Лисенка на Омелянівського, на що Омелянівський знизав плечима, а вголос несподівано сказав:
̶ Аби зрозуміти росіян, потрібно уважно перечитати Салтикова-Щедріна. І тільки Салтикова-Щедріна. Всі інші російські письменники знають нещасну Росію тільки з віконець своїх розкішних екіпажів.
̶ Правда? – Лисенко з подивом завмер. – А я й не чув про такого. Отож, треба знайти і уважно прочитати.
Коли двері за Ждановим тихо зачинились, Сталін перевів похмурий погляд на Берію.
̶ Не кіпішуй, Лаврентій.
̶ Та я тільки полякав його, – розплився у задоволеній посмішці Берія, розвалившись у кріслі.
̶ І лякати зараз не на часі, – Сталін потягнувся було за люлькою, але передумав і звернувся до Хрущова, який в цей час уважно розглядав чорнильницю на столі: – Так кого ти обіцяв нам показати?
– Я оце, Коба, вчора слухав промови на пленумі ЦК, потім зайшов в академію, поговорив з науковцями, потім окремо поговорив з аграріями… І виникло в мене питання: коли саме пропаганда проникла в планування? Коли саме ми серйозну роботу по організації виробництва підмінили гучними але порожніми закликами? Абсолютно порожніми, Коба, бо після слів ніяка робота не проводиться. Та й навіть слова пішли пишні, з викрутасами і проста людина не завжди втямить, про що саме мова… Я ось послухав Жданова…
– А я ось послухав тебе, товаришу Хрущов, – Берія підхопився з крісла і схилився над столом, в очах його блиснув зловісний вогник. – І в мене виникло до тебе питання: ти намагався відрізати від братів білорусів Берестейщину і приєднати її до України; ти тягався з поляками за Холмщину і Перемишлянщину; ти Пряшівщину намагався відтяпати у братської Чехословаччини, а потім в румунів хотів забрати Мараморощину; звідки така активність? Чи випадковою є твоя така велика турбота про хохляндію? Чого мовчиш? Відповідай!
– Коба, ми зараз будемо гризти одне одному горлянки чи будемо розбиратися в проблемах? - спокійно сказав Хрущов.
– Сядь, Лаврентій, і не забувай, що ти не в своєму кабінеті. Тут питання ставлю я. А всі відповідають, – Сталін підвівся, взяв люльку і почав натоптувати її тютюном. Берія затих і присів. – Микито, чим конкретно не догодила тобі пропаганда?
– Коба, давай розкладемо питання: організація роботи окремо, а пропаганда окремо. І тоді все стане на свої місця.
– Давай розкладемо. Продовжуй свою думку, – Сталін затягнувся тютюновим димом і поволі пішов до вікна.
– Пропаганда гарна і дуже потрібна штука, бо вона мобілізує людей, надихає на роботу, пояснює не завжди зрозумілі речі. Тепер проілюструю пропаганду замість конкретної роботи на такому прикладі. Є в мене в Києві авіаційний завод, на якому ще в минулому році мали налагодити серійний випуск літаків Ан-2. Ти ж, Коба, сам чув на останньому пленумі ЦК палкі промови про цей літак від людей, які до сих пір не налагодили серійний випуск вузлів і деталей для цього літака. Я сам вже кілька раз був на заводі, намагався з’ясувати причину, конкретну причину зриву всіх запланованих термінів, але мені кожного разу висували щось нове і переконливо доводили, що ось-ось…
– Це саботаж! Я сам займуся цими негідниками! – не стримався Берія, але наштовхнувшись на похмурий погляд Сталіна, замовк.
– Цього літа в Сочі я випадково познайомився з директором Ленінградського авіаційного заводу. Цікавий такий хлопчина. Так ось неділю тому, якраз перед поїздкою на пленум, я чомусь згадав про нього і викликав його на кілька днів у Київ, аби він зайшов на наш авіаційний завод, подивився, поговорив з людьми і з’ясував конкретну проблему, яка тормозить всю роботу. Він приїхав із Сочі і одразу ж з вокзалу поїхав на завод. А я подумав, що й мені варто поїхати, поговорити з директором заводу і тим хлопчиною, який свіжим поглядом оцінить ситуацію, що й до чого… Приїхав. Мені вже на прохідній сказали, що директор з інспектором пішли пішки на заводський аеродром. Ну і я скоренько на аеродром… Знаєш, Коба, я тільки в цьому році був щонайменше десять раз на цьому заводі, але все якось в кабінетах, з паперами… Плани спочатку пишемо, а всі плани починаються з останніх постанов пленуму ЦК і обов’язково із «зауваженнями товариша Сталіна», потім перевіряємо ці плани, коригуємо, знову ж таки згідно «зауважень товариша Сталіна». Але то до слова про пропаганду… Так от, виходжу я з авто, аж бачу, стоїть директор завода і мій знайомий хлопчина, і про щось говорять… А на аеродромі, Коба, кози пасуться. Кози, Коба пасуться на аеродромі! Пасуться!Спокійнісінько так собі пасуться… Лаврентій, ти мені скажи, скільки треба ще посадити чи розстріляти людей, аби вони вивели кози з аеродрому? Отож… Мене аж затіпало… Я сів в авто і поїхав, аби не чути говорильні про плани партії, про завдання товариша Сталіна… Я був у ступорі, – Хрущов замовк, помітивши, що Сталін тужливо дивиться перед собою у простір, а Берія втупився своїм немигаючим поглядом в попільничку, яка стояла на столі.
«Ну ось, ти тепер знаєш, що саме відбувається насправді… І що будеш робити із цим знанням?» – втомлено подумав Сталін і одразу ж напружився, аби навіть найближчі до нього люди не помітили втоми і розгубленості.
– І ти привіз цього цікавого хлопця до нас, – Сталін повагом пішов до столу.
̶ Так, це Шелест Петро Юхимович. Родом із Харківщини. Був активістом і одним із перших комсомольців у своєму районі. Закінчив вищу партійну школу. Інститут. На даний час працює директором Ленінградського авіаційного заводу №272 і готує кандидатську дисертацію. Шелест, коли береться за справу, обов’язково показує результат. А далі я буду просувати його по партійній лінії. Вміє організовувати людей, – Хрущов насмішкувато глянув на Берію. – Та головне, що він вміє заохотити людей до роботи без залякування і мордобою.
̶ Хто на що вчився, – буркнув у відповідь Берія і виразно позіхнув.
– А той, філософ тобі для чого?
– Омелянівський Михайло Еразмович. Я хочу аби він організував у Києві інститут марксистсько-ленінської філософії. Я хочу, аби пропагандою зайнялися кваліфіковані кадри, які добре знають свою справу, а не двірники і журналісти. А вже з цим багажем можна буде протистояти великоукраїнському світогляду.
̶ Ну ти, Микито, і завернув, – несподівано розсміявся Сталін. – А що то за так званий «великоукраїнський світогляд»?
̶ Вони вважають себе прямими нащадками арійців. Щось типу того.
̶ Правда? – Сталін від здивування не сів повагом, як завжди, а впав у своє крісло.
̶ Вони що, німецьким тютюном обкурились? – Берія аж спітнів від обурення і заходився протирати окуляри. Він зрозумів, що Хрущов мстить йому за «наїзд».
̶ Я точно ще нічого не можу сказати, бо справа дуже туманна. За моєю інформацією, ще до революції серед хохлів-аристократів ходила книженція, в якій глаголицею описувалася вся їхня історія за кілька тисяч років. Вони вважають себе нащадками Каїна, а тому вони під захистом самого Бога. Щось там ще за якусь древню Артанію. Потім якийсь Конашевич хотів цей весь маразм відновити, але десь він пропав, а цю ідею підхопив Хмельницький, але також обламався. Одним словом – там все в тумані. Отож це питання, як на мене, варто поставити перед нашими істориками, тут, в Москві, хай вони тихцем копнуть у тому напрямку.
̶ Чому я про це чую від Микити, а не від Лаврентія? – якийсь час Сталін знову дивився крізь глуху тишу у простір перед собою, а потім важко видихнув: – Але нехай, з Лаврентієм потім розберемося. Давай, клич цих своїх великомудрих хохлів. Подивимось, що то за продукт.
̶ А що робити з директором Балабанівської сірникової фабрики? – тихо ворухнувся Берія. – Якщо він ще не помер від страху.
Шелест із співчуттям дивився на тремтячого директора, який відчайдушно намагався запалити бодай один сірник із тих, які тисячами і щодня виходили з його фабрики. Але сірники ламалися або ж нещадно диміли і одразу гасли. Нараз співчуття до директора сірникової фабрики розчинилося у спогадах, які підняв із глибин пам’яті їдкий дим від незапалених сірників.
Ця виразна подія трапилася з ним під час війни в Саратовській області, куди Шелеста направили працювати повноважним представником партії по сільському господарству і він днями мотався по районах і селах, аби з’ясувати причину мізерних врожаїв та занепаду тваринництва. Якось він їхав до одного з віддалених районів за Волгою і водій, змучений бездоріжжям, запропонував йому зробити невеликий гак.
̶ Кілометрів двадцять гаку, – зрадів водій, отримавши згоду, – але там дорога, як яйце! Машина сама котиться! От побачите. Ми ті двадцять кілометрів швидше пройдемо, ніж п’ять кілометрів навпростець, цими довбаними калабанями.
І дійсно, одразу ж за мостом через невеличку річечку стелилася рівненька і добре заасфальтована дорога, а за кілька кілометрів вони в’їхали у порожнє село. Це було одне із сіл колишньої автономної республіки німців у Поволжі. Ще кілька років тому ця автономна республіка була квітучим краєм з надзвичайно розвинутим сільським господарством і потужним переробним комплексом, в який держава не вкладала жодної копійки. Німецькі колоністи і не просили грошей, а навпаки, з року в рік перераховували все більше податків у казну, завдяки чому цей край завжди був передовим у соціалістичному змаганні. Але почалася війна…
Шелест попросив зупинитися в центрі села, вийшов з автомобіля і поволі пішов вулицею, вимощеною рівненькою бруківкою, з широкими дбайливо вимощеними плиткою тротуарами. Таких вулиць навіть у Саратові не побачиш. Обабіч вулиці рівненькими рядами стояли добротні цегляні будинки, вкриті однаковою темно-червоною черепицею. З виламаними дверима, вибитими вікнами і потрощеними рамами. Перед деякими будинками валялися поламані меблі. Колись квітучі садиби німецьких колоністів позаростали чагарниками. На хвилинку зупинився перед провулком, з якого виглядав обгорілий скелет потужного трактора, а біля нього валялися перекинуті поржавілі плуги і борони. Серце Шелеста ледь не зупинилося від жалю за понівеченою технікою і він прискорив крок. І застиг на краю села перед спаленим млином. Він на все життя запам’ятав той їдкий запах згарища і людської ненависті. Чому? Заради чого? Чим керується людина, спрямовуючи свою енергію на руйнацію, а не на процес Творення! Чому дикі, первісні інстинкти беруть гору над інтелектом, який здобувається важкою працею? «Господи! Допоможи мені розібратися з цим бедламом і знайти правильний шлях!» – знявся несподіваний крик із глибин душі. І він приніс полегшення.
Вгамувавши емоції, аби словоохотливий водій нічого не запідозрив, Шелест далі їхав мовчки і слухав веселу розповідь водія про тутешні погроми «фашистської німчури». А в райцентрі розлютований Шелест влаштував партійцям і господарникам розгром із крутими багатоповерховими матюками. З того часу Шелеста почали поважати.
Нарешті сірникова коробочка спорожніла, а поруч, у кришталевій попільничці, виросла ціла гора незапалених сірників. Берія вказівним пальцем мовчки підсунув директорові новеньку коробочку прибалтійських сірників. Мокрими і тремтячими від страху пальцями директор витягнув сірник із далекої Балтії і одразу ж запалив його. Яскравий, веселий вогник сірника в ту мить видався директорові пекельним вогнем, в якому він побачив себе, виразно побачив, як він корчиться від болю і зазнає нещадних мук.
̶ Ну, товаришу директор сірникової фабрики, – процідив Сталін, – тепер ви зрозуміли, для чого ви тут?
Директор безтямно кивнув головою, тремтячими пальцями загасив вогонь, але болю від опіку не відчув. Йому забракло повітря. Він задихався і тримався з останніх сил. Ноги підкошувалися, але він боявся спертися на стіл і, закотивши очі, очікував смертного вироку. Але сили покинули його, він звалився навколішки і, обливаючись сльозами, на колінах поповз до Сталіна.
̶ Помилуйте, товаришу Сталін… Помилування прошу… Я все виправлю… Я кишки всім винним повиймаю… Я все виправлю…
Шелест ледь стримав нудоту, що підступила до горла, і перевів погляд на Хрущова, який уважно розглядав чорнильницю на зеленому сукні столу, а потім на Омелянівського. На його здивування, Омелянівський зацікавлено, уважно слідкував за переляканим директором сірникової фабрики.
̶ Ви вільні, товаришу директор. Ідіть і подумайте, як правильно організувати довірену вам роботу, – Сталін зморщився, вийняв з кишені хустинку і почав гидливо витирати руки.
Немов би з небес прогримів голос Сталіна і кинув у благоговійний страх тремтячу душу директора. Він із вдячністю поклонився всесильному голосу, підвівся і важко переставляючи ноги, поволі посунув до дверей.
̶ Пронесло… В сорочці народився, – видихнув директор з полегшенням, під знущальним поглядом Поскребишева, і пішов у свій затишний світ.
̶ То може ми вже й столицю перенесемо до Києва? Столипін хотів зробити саме Київ столицею імперії, а ми чим гірші за Столипіна?
Сталін здригнувся від цих слів Берії. В пам’яті несподівано сплив Кіров, який доводив свої резони повернення столиці до Ленінграда. Як і Петро Перший, Кіров ненавидів Москву.
̶ А що скаже нам товариш Хрущов?
̶ Я? – Хрущов аж стрепенувся, уявивши Берію в Києві. – Я думаю, що треба все залишити так, як є. Для чого нам лишня волокита.
– Я не про столицю тебе, Микито, питаю, – Сталін підвівся і смачно затягнувся тютюновим димом. – Зрозумій, Микито одну річ – ми потратили дуже багато сил на боротьбу з українським націоналізмом, а тут ти, раптом, проявляєш неймовірну активність щодо цієї само України. Ти взявся якусь науку в Україні розвивати. Але я хочу остаточно для себе з’ясувати: що саме стоїть за активністю нашого Микити? Для чого наука хохлам? Що за цим стоїть? Які плани у нашого Микити? Може нам досить одного мудрого хохла у вигляді Лисенка?
̶ У мене нема ніяких планів що-до Лисенка і я не просив за нього, – спокійно відповів Хрущов і знову втупив погляд у чорнильницю на столі, аби не дратувати Сталіна. – Нехай він тут кошмарить місцевих пустомель. Шелест мені потрібний, аби закрити діру у кадрах. Є, звичайно, й інші кандидати, але з ними ще треба попрацювати. Бо нема у них твердих ідеологічних переконань, таких, як у Шелеста. Тепер про пропаганду. Марксистська філософія в Україні переплуталася з українським буржуазним націоналізмом навіть у головах місцевих комуністів, – Хрущов зробив паузу і спокійно подивився на Берію та Сталіна. – Через оцей кавардак у їхніх головах я спочатку ставив у пару з хохлами наших, великоросів. Але потім помітив, що з часом навіть великороси почали перефарбовуватися та підспівувати місцевим… Не всі, звичайно, але… Звідси в мене і виникло питання: чому і що саме відбувається? Махати шаблюкою - налякати людей і вони знову затаяться до якогось часу... Але ж і робити щось треба. Ось для цього мені і потрібен філософ Омелянівський. Кажуть, що він дійсно філософ, а не московська пустомеля. Так от він повинен організувати інститут філософії в Києві і через цю структуру буде впроваджувати науково обґрунтовану марксистсько-ленінську філософію по всій Україні. Такий мій план, – різко завершив Хрущов і відкинувся на спинку крісла.
̶ Не кіпішуй, Микито, – Сталін несподівано широко посміхнувся і знову сів у крісло. – Добре. Хай буде так. Все залишимо, як є. Поки що. Подумаємо. Може зробимо столицею не Київ, а …Ленінград. Але це тільки перший пункт нашого плану великої перебудови. Я вже давно замислювався над цим, а ти, Микито, остаточно впевнив мене в нагальності великої перебудови нашої країни. А тому, Микито, твої хохли їдуть до Києва, а Лаврентій пригляне за ними. А ти – до нас, в Москву. Та не сіпайся, Микито, знаю, що тобі там добре живеться, привільно і сито. Але тут ми знайдемо тобі іншу роботу, важливішу і більш відповідальну. І… Аби компенсувати таку вагому втрату для України, як товариш Хрущов, то ми і Крим передамо Україні. Там страшний, як ти кажеш, кавардак. Там… кози пасуться на аеродромах, – Сталін несподівано хихикнув. – І з цим щось треба робити. Може хохли зможуть навести в Криму якийсь лад… Як вам такий хід? Не поспішайте з відповіддю… З Горі передали мені жбанчик гарного вина, то ми зараз поїдемо до мене, посидимо і поміркуємо собі спокійно про... життя. Нам є над чим поміркувати. Добре поміркувати.