Це теж стара стаття, ще 2011 року. Тоді актуальним був бандитсько-кагебешний клан Януковича. Пройшло більш, ніж 10 років, а стаття, тим не менш, не втратила актуальності. Читайте уважно.
По світу прокотилася хвиля ісламських революцій на близькому Сході. Європа та США, здається, досить радо ці революції сприйняли. Щоправда, європейським країнам ці події коштували необхідності прийняти потік «біженців» (для Італії, наприклад, втікачі з Лівії вже перетворилися на демографічно-економічну катастрофу). Проте, близькосхідні бунти змусили заговорити про можливість повторення чогось подібного і в самій Європі, наприклад – в Україні. Якраз про Україну і піде далі мова.
Сучасна українська влада добряче перелякалася втратити все – і почала діяти. Незграбно, суто провокаційними засобами, мавпуючи російські (які мали на меті змусити громадян підтримати «антитерористичну» кампанію російського уряду, що обмежило конституційні громадянські права в Російській Федерації). Україною прокотилася хвиля збезглуздих вибухів, які б мали залякати суспільство, аби воно, суспільство, зненавиділо б міфічних «терористів» та дало б діючій владі карт-бланш на «боротьбу з тероризмом». Звичайно, в терористи та їх посібники, були б зараховані всі ті, хто хоч якось би висловив незадоволення правлячою антинародною клікою. З усіма витікаючими наслідками.
В такому разі переслідування політичних супротивників режимом Януковича мало б виглядати як переслідування адептів вигаданого американськими спецслужбами «міжнародного тероризму», під що можна було б видурювати у західних багатих країн гроші для «покращення» цієї «боротьби». Наприклад – для будівництва нових в'язниць, розширення озброєних загонів поліційного спецназу, покращення засобів тотального шпигунства за громадянами тощо. Звісно, що більша частина тих коштів призначена на розкрадання згідно владної ієрархії.
Але якраз із Близьким Сходом наші можновладці трохи помилилися. Справа не лише в іншому менталітеті мусульман, зокрема арабів. Справа у менталітеті маргінальної частини суспільства. І тут до нас значно ближче країни Латинської Америки. З цього й почнемо детальний аналіз ситуації. А як найкращий приклад візьмемо організацію Сендеро Луміноза («Сяючий шлях», ультраліве угруповання з базуванням в гірських районах Перу).
Ідеологія Сендеро Луміноза базується на засадах теолога визволення Г.Гутьєреса про перетворення «не людини» (пригнобленого гнобителі за людину не вважають) на дійсно вільну, нову людину. Звільнити людину може лише боротьба, і чим сильніше тиск гноблення, тим швидше вибухне збройний спротив. Особливо якщо завважити знецінення людського життя в умовах державного терору.
В Україні ми маємо головну складову – можновладці народ за людей не вважають. Згадаймо гасло, під яким Янукович дерся до влади – «Україна – ДЛЯ ЛЮДЕЙ». Тепер давайте подивимось уважно – ЩО було зроблено і для КОГО в нашій країні. Висновок дуже сумний. У виграші виявилися тільки олігархи, тоді як на простий народ тиск податків, інфляції, свавілля місцевої влади (зокрема – репресивних органів), корупції – посилився.
Also, ЛЮДЬМИ Янукович вважає лише багатіїв, які підтримують його панування. Газовий договір, який було піднесено на прапор «народолюбства a-la Янукович» переконує саме в цьому – дешевшим газ виявився для ПІДПРИЄМСТВ, тоді як для народного вжитку ціна піднялася і підніматися буде й надалі, чого владна «еліта» навіть не збирається приховувати. Утім, за Януковичем, Україна – «для людей», до яких прості громадяни за логікою колишнього кримінальника, народ не має відношення. Бо в кримінальному світі «люди» – це тільки «блатні». Всі інші – «лохи», «фраєра», «мужикі», тобто худоба, яка має годувати та збагачувати блатарів, працювати на них та замість них, а також віддавати значну частину заробленого «на общак» (з якого на потреби «мужиків» ніколи й нічого не виділялося).
Однією з причин виникнення народного руху «Сендеро Луміноза» був фактор виживання селянського населення. Дикі форми господарювання латифундистів, коли селяни не були власниками землі, а радше – найманими працівниками (навіть – не орендарями, це дуже важливо!), які фактично є кріпаками (пеони), змусили розпочати боротьбу за право ЖИТИ.
Ідейне підґрунтя, звичайно ж, знайшлося. Якщо подивитись на сучасну Україну, то можна помітити, що вирішення земельного питання – а саме продаж землі – поставить дрібного землевласника за межі злидарства. Спочатку селянина змусять продати свої паї за копійки, а потім змусять працювати на вже не своїй землі ще за менші гроші. Можливо, що й ділянки під хатами селян теж відійдуть до контрольованих латифундистами сільрад – і тоді буде виконано головну мету «людей» – забезпечити свої володіння над дешевою робочою силою, яка має більш за все боятися звільнення. Бо тоді автоматично сільрада («община») має право (а швидше – обов'язок) відібрати житло у звільненого.
Проте, в Перу пеони зорганізувалися в загони народних месників, які на початковому етапі боротьби вдень прикидалися слухняними, доброзичливими до панів кріпаками, а вночі знищували гнобителів цілими родинами, бо селяни чудово розуміли головний закон генетики, сформульований ними у прислів'я про яблуню та яблуко. Згодом, коли селянськими загонами самооборони було набуто необхідного досвіду та відібрано достатню кількість зброї у ворогів народу, вони перетворилися на партизанські формування, які розпочали боротьбу вже за повне звільнення терену від гнобителя. А гнобителем були ВСІ представники людиноненависницького олігархічного уряду.
У перуанців для цього були чудові речі, що їм подарувала природа – важкодоступна лісиста гірська місцевість та кока. Каральним загонам уряду було важко боротися з повстанцями, а виробництво кокаїну надало можливості купувати зброю та амуніцію. Моральним питанням виробництва наркотику в «Сендеро Луміноза» ніхто не переймався – споживачем кокаїну були представники буржуазного світу – того світу, який був байдужим до проблем звичайної людини, а своє благополуччя будував на зубожінні перуанських (і не лише перуанських) селян. Тому й вийшло так, що вже швидко повстання опанувало значні терени, де виникли вільні від уряду Перу зони, в яких було запроваджено революційну адміністрацію. Разом із тим почалася атака на міста.
Запроваджене перуанською владою податкове законодавство було спрямоване на те, щоб віддавати міжнародні позики за рахунок населення, зберігаючи прибутки олігархії недоторканими. Тож у містах зник середній клас, перетворившись на найманого працівника, залежного від волі власника підприємства. Це дало новий поштовх до зубожіння населення, тоді як представники олігархії та провладних кіл просто-таки купалися в розкошах. Змушені виживати, мешканці міст легко переймалися ідеями соціальної справедливості та необхідності повалення антинародного ладу. Але у місті була можлива лише підпільна боротьба. Таємна поліція Перу працювала достатньо професійно – тож єдине, що залишалося підпільникам – це стати на шлях індивідуального терору, коли б жоден представник влади, жоден співчуваючий владі, жоден поліційний шпиг не почувалися у безпеці.
Тут треба згадати ще одну важливу теорію – про колективну відповідальність гнобителів перед народом. Дійсно, чому треба виявляти гуманність до тих, хто не вважає простого громадянина за людину? А ідея класової боротьби надавала натхнення у виконанні цієї шляхетної війни. І чим сильнішими ставали репресії конаючої олігархії, тим більше бійців брали до рук мачете, гвинтівку, заряд вибухівки…
Дійсно – хіба не кров'ю пригнобленого народу сплачені прибутки гнобителів? А хіба родина гнобителя не є таким самим гнобителем, як і голова цієї родини? А хіба з діточок гнобителів не виростають наступні гнобителі? Проти логіки йти неможливо, чи не так?
Дикі і звірячі форми земельних відносин та відносин особистої залежності обумовили суттєвий вплив на «клієнтелу» асіенд – наглядачів і прислугу, а з тим і на ідеологію повстання проти клієнтели та панів. Без урахування диких і звірячих форм людських відносин на селі ідеологія сендерізму стає незрозумілою.
Що ж пропонували сендеристи?
Традиційний для андського села устрій, що виключав латифундії разом із клієнтелою та домішку до традиційних складових лівацької ідеології на національному підґрунті. Все це сприяло впливу «Сендеро Луміноза» на тих, хто був змушений виживати під владою хижих та цинічних істот, які не вважали людей людьми.
Таким чином, у Перу почала формуватись контреліта. Визначимося з тим, що таке є КОНТРЕЛІТА. За політологом Л.С.Саністебаном визначенням контреліти є:
«КОНТР-ЕЛІТА – група, складена з тих, хто активно бореться за включення в еліту або створення нової еліти».
Безсумнівно, що ВСІ політичні групи проводять боротьбу за владу, але неможливо вважати за контреліту тих, хто тимчасово відійшов від влади, щоби потім знов посісти місце серед можновладців.
Оновлення апарату через його знищення і відсутність легального зв'язку з існуючою елітою, навіть ЗАБОРОНА такого зв'язку – лише це може зробити одну із залишившихся не при справі еліт контрелітою. Оновити апарат реально можуть ті, що мають досвід управління або модель схожого досвіду – якраз саме керування партизанським загоном або підпіллям дають навички КЕРУВАННЯ людьми. Якісно контреліта повинна мати самовиправдання своєї претензії замінити еліту. Для цього потрібні спільні акції та власний міф. Історія «Сендеро Луміноза» є історією типової контреліти нелегального світу, а значна кількість маргіналів у «Сендеро Луміноза» доводить, що сендерісти є контрелітою, яка не спромоглася реалізувати свій проект і яка з цієї причини залишається небезпечним двійником еліт, запасним варіантом історії.
Для «Сендеро Луміноза» всі політичні сили, які розділили з олігархією владу після багатьох років народною боротьби, є зрадниками народної справи, є ворогами народу. І справді – колаборант є ще гіршим ворогом, аніж ворог природний, бо своєю зрадою загальної справи колаборант не лише підтримує ворога, а й починає створювати міфи, які мають на меті виправдання власної зради, а також РАЗОМ із ворогом починає нищити тих, кого він зрадив. Заради власної безпеки. Однак колаборант не розуміє святої істини – коли у ворога зникає небезпека втратити владу, то колаборант негайно знищується, бо іншим шляхом позбавитись від конкурента, що скуштував смак влади, неможливо.
Тепер поглянемо на Україну. Тут ми маємо класичну схему, необхідну для постання визвольного руху. І чим далі, тим більше підстав у народу скинути гнобителя.
1.
Всі т.зв. «еліти», які зараз при владі (або біля влади) мають походження з комуністичної партійно-господарчої номенклатури. Партіями керують якщо не колишні номенклатурщики, то їхні діти чи онуки. Тобто партії вперто впроваджують застарілий командно-адміністративний шлях керування країною та народом. Задля недопущення до влади представників власне народу як такого, «еліти» встановили майновий ценз для виставлення кандидатури до органів влади та зобов'язали кандидатів пов'язувати себе з якоюсь із зареєстрованих партій.
2.
Наслідком цього є те, що вже двадцять років наша країна не має притоку свіжих ідей, свіжих – незаплямованих співпрацею з номенклатурою – людей.
3.
Відчувши себе забезпеченими в пануванні, «еліти» розпочали між собою боротьбу за місце біля корита держбюджета, який вважають за джерело власного збагачення. Попередня помаранчева «еліта» настільки захопилася пожиранням народних грошей, що втратила контроль над ситуацією і була досить просто відштовхнута від корита.
4.
Сучасна «еліта» не збирається надалі боротись за владу. Вони дорвалися до корита з однією метою – НІКОМУ НІКОЛИ НЕ ПОСТУПИТИСЯ МІСЦЕМ. Задля цього опоненти цієї зажратої біомаси всіма засобами компрометуються перед електоратом, задля цього на опонентів заведені карні справи за сміховинними, часто вигаданими, причинами. Сучасна «еліта» сподівається, що наступні вибори, на яких вона отримає беззаперечну більшість у парламенті, стануть останніми, і до парламенту не ввійде жодна інша політична формація. Надалі за допомогою колаборантів будуть прийняті закони, які заборонять будь-яких опонентів, а потім, за логікою історичного процесу, скориставшись з цих законів, і самі колаборанти будуть заборонені.
5.
Наступного року сучасна «еліта» хоче розпочати продаж української землі. Уже зараз ми маємо на селі якийсь псевдофеодальний устрій, де панують майже всевладно колишні колгоспні голови та голови сільрад. Історія з феодалом Лозинським, який улаштував сафарі на людину (і, здається, він це робив неодноразово) разом із представниками органів «правопорядку», свідчить про менталітет рабовласника у представників усіх без винятку сучасних «еліт». Коли ж земля буде розподілена між новими латифундистами, настане закріпачення сільського населення. Відтік селян у місто дасть безліч наддешевої робочої сили для власників підприємств.
6.
Фактично, це є підставою для створення руху спротиву, який буде нещадно придушуватися владою (під лицемірною вивіскою «боротьби з тероризмом»). Це – те, що зближує Україну та Перу.
Тепер наведемо розбіжності:
1.
В Україні надто мало місць, де могли б діяти партизани. Навіть Карпати зараз, стараннями самих же місцевих порубщиків, уже давно не є безпечним тереном.
2.
В Україні не росте кока (яка дає сталий прибуток для продовження збройної боротьби), а посадки інших наркокультур дуже легко відшуковуються і знищуються, оскільки поруч не може бути повстанського підрозділу, який міг би захистити поле маку чи коноплі. До того ж, рівнинні землі стануть поживою новітніх поміщиків, і лише вони матимуть право сіяти щось на цій землі руками неорабів.
3.
Хронічна нестача вогнепальної зброї мусить привести до справжнього поширення терористичної практики, коли головним чинником стане вибухівка. Потреба у вогнепальній зброї частково може бути задовільнена знищенням поодиноких поліціянтів, або їх малих груп. Також крадіжки зі складів та банальний перекуп зброї у військових (у суспільстві, яке тримається лише за рахунок корупції, завжди знайдуться ті, хто продасть будь-що будь-кому).
4.
Посилення репресивного тиску на населення призведе до того, що кожен громадянин уважатиме державу та можновладців своїм особистим ворогом. Знецінення життя та вимога вижити призведуть до акцій бездумного насильства у відношенні до будь-яких представників будь-яких більш заможних прошарків населення. Але ці акції влада душитиме з ще більшою жорстокістю.
5.
Уряд Перу прохав по іноземну допомогу в боротьбі з власним населенням під лицемірним приводом «боротьби із наркоманією». Допомогу перуанському уряду, звичайно ж, залюбки надавали США. Українська кліка позбавлена такого приводу, до того ж Україна перебуває у сфері інтересів Московщини. Тож допомога в «антитерористичній діяльності» буде надана саме з Москви. І даремно так звані «демократи» сподіваються на Євросоюз і НАТО.
Євросоюз залежний від російської нафти та російського газу – події двох організованих Москвою «газових війн» проти України (2006, 2009 рр) наочно продемонстрували байдужість Європи до проблем України і справедливості, коли у європейців починають мерзнути гузна. А США взагалі не полізуть на конфронтацію з ядерною державою, якою є Російська Федерація, бо підтримувати треба буде якийсь народ, а не промосковських кровососів з владної верхівки. Вони й до приходу до влади в Україні Януковича поставилися поблажливо, бо український президент не має головного – кнопки ядерної зброї. Тож будь-яка влада в Україні буде задовольняти США доти, доки вона потребує валютних кредитів та сплачує по ним величезні відсотки.
6.
З досвіду історії витікає, що будь-який москаль ненавидить як саму Україну, так і всіх українців. Навіть росіяни, що мешкають на терені нашої держави, для природних москалів є «зрадниками» та «прохахльонними».
Also, треба чекати від москалів винятково звірячого відношення до українського населення, що завжди було невід'ємною прикметою московського війська. Проте, ласі на випивку та гроші москалі, стануть більш надійним постачальником зброї, аніж наші продажні співвітчизники.
Що буде далі? А далі, мабуть, доведеться переносити війну до російських міст та знищувати в наших тих, хто запросив окупантів. І вже потім стане ясно – звільнимось ми від гнобителів, чи саме поняття «Україна» стане кількома фразами у підручнику з історії. Але краще загинути в бою, ніж бути мовчазним бидлом, на яке полюють, яке шмагають, яке стає поживою для людожерів, що ними так повна московська земля (раз по раз у новинах говорять про викриття як поодиноких канібалів, так і цілих банд на теренах РФ). Не дарма ж свого часу Русь перейшла під литовську руку, а не під руку Москви – бо ще з часів набігу орди з Суздальщини, яку наслав на Київ Андрій Боголюбський, наші предки знали про народні звичаї болотних людожерів, військо з яких, власне, й прийшло в Україну за наказом «Боголюбського». Не випадково всі джерела пишуть про СПУСТОШЕННЯ Русі – бо зайди просто пожерли народ. А тих, кого не зжерли та не знайшли, угнали за собою. Мабуть, щоби зжерти у себе. Так би мовити, «на закусь», щоби нагодувати своїх канібалочок та канібалят.