У понеділок, 8 лютого, прес-секретар президента Росії Путіна Дмитро Пєсков в розмові з журналістами заявив про те, що Україна нібито належить до «русского мира». За його словами, «лінія на заперечення цієї спільності» існує в Україні. При цьому прес-секретар Путіна зазначив, що для цього Москва має намір використовувати технологію "мякої сили". Своїм останнім заявою головний глашатай Кремля вчергове наголосив на тому, що за стільки років в Росії так і не навчилися розуміти українців. Більш того, з кожним роком це нерозуміння посилюється, оскільки події, що відбуваються в Україні, так чи інакше змінюють світогляд всіх, включаючи, здавалося б, навіть вірних прихильників відновлення відносин з Росією.
Але з чого починалася ідея «русского мира»?
Спочатку в ідею «русского мира» вкладали лише поняття російської класичної літератури, музики, балету. Це був «русский мир» Глінки, Шостаковича, Бродського, Толстого і Достоєвського. Можна сказати, що за задумкою «русский мир» був такою собі візитівкою для кращої Росії. І донести до світу цю ідею «кращої Росії» (на кшталт «американської мрії») мали агенти впливу в інших країнах. По суті, йшлося про всіх російськомовних людей, що проживали за межами Російської Федерації.
Ще з часів СРСР політпропагандисти чудово вміли ховати зміст за фразами-паліндромами (фрази-перевертні).
Орфографічно вони читаються однаково, але зміст часто зовсім інакший. Бо в таких фразах загальнозрозуміле значення часто було цілком протилежним тому значенню, яке вкладали в нього самі очільники Кремля. Порівняйте самі: фраза «русский мир» звучить доволі мирно, а протилежна фраза: «мир – русский» уже не така миролюбива.
Але як бачимо з часом риторика змінилася. І «русский мир» заповнила ідея «гіршої Росії» – мілітарної, агресивної, тоталітарної. Тоді виявилося, що цих російськомовних людей, навпаки, потрібно «захищати» в усіх країнах світу. Бо на них нападають, їх сегрегують і дискримінують, асимілюють і тому подібне. Чому так сталося? Відповідь проста – Путін змінив свої геополітичні пріоритети. Й ідея «русского мира» знадобилася йому в якості інструмента впливу на чужі країни. Зі своїми амбіціями Путін нагадує одну з героїнь Фаіни Раневської…
Тут доречним буде навести слова політолога Сергія Тарана: «Ключовим інструментом впливу Росії на сусідні країни є конфлікт.
Річ у тім, що Росія має амбіцію стати другим Радянським Союзом. Вона хоче впливати на світові процеси. Це мрія Путіна, щоби сісти за один стіл із американським президентом, можливо ще з європейськими лідерами – як колись Сталін ділив світ із Черчілем і Рузвельтом, чи Гітлером. Так от, і Путін так само хоче ділити світ».
Путінський режим змушений лавірувати поміж ідеями панславізму, євразійства, православного месіанства, білогвардійського імперіалізму та сталінського комунізму. Все це, і ще багато дрібніших ідей, і становить клаптикове полотно ідеології «русского мира».
«Це не просто ідея – це виважена технологія, за допомогою якої російські спецслужби й Російська Федерація в цілому відпрацьовують на декількох рівнях: на рівні сенсів, економіки, геополітики та власне фізичної сили. Тобто, ми маємо справу не просто з якимись маревами чи бажаннями, а з чіткою стратегією, яка має свій бюджет і свої структурні елементи», – зазначив політтехнолог Петро Охотін.
Отже, що роблять путінські посіпаки?
Щоб відволікти народ від думок про зубожіння більшості, та непомірне розкрадання багатств елітою РФ, аналітики Путіна запропонували владі дати людям об’єднуючу ідею, яка рятувала Московію, а згодом Росію в усі часи існування держави. Ця ідея проста – «зовнішні вороги хочуть нас завоювати, тож ми маємо згуртуватися» – це по-перше. І по-друге – «затягнути пояси, бо для перемоги над численними зовнішніми ворогами потрібні гроші на зброю та ведення війни».
Нинішня путінська ідея «русского мира» – не що інше, як осучаснена державницька доктрина Російської імперії ХІХ століття, сформульована графом Сергієм Уваровим у формулу: «православ’я, самодержавство, народність».
Ця ідеологія має чітку програму мінімум – розширити кордони РФ принаймні до розмірів Радянського Союзу, а по можливості й до рубежів Російської імперії. В такому разі, крім нині незалежних 15 республік колишнього СРСР, Москва має окупувати ще й Польщу, Фінляндію та низку дрібних територій в Азії та на Закавказзі. В такому разі Росія стала би осердям одночасно двох цивілізаційних проектів – євразійського та панслов’янського, який тісно переплетений із всеправославним прокатом Кремля.