Колись, на початку двохтисячних, спеціально під мене, в газеті «Вечерний Луганск» було створено тижневий огляд обласної преси. Цю рубрику назвали «Пресхата», бо передбачали розгромний характер моїх оглядів. Кожний четвер я оббігав кіоски з пресою і набирав місцевих газет, приносив їх додому, і починалася пильна робота пошуку якоїсь хєрні, що її так щедро друкували провінційні газєтьонкі. Більш за все я полюбляв переглядати «Луганскую правду» (бо її видавали луганські комуняки) та пресу з районів. Там була скарбниця фейків та побєдних реляцій від районного керівництва – тупого і безжального.
В проміжках між оглядами, я писав свої безсмертні опуси, які збирали для моєї газети все більше прихильників. Доходило і до того, що коли оприлюднивався мій матеріал на смугу чи на розворот, то типографія, крисо-піратським засобом, друкувала на пару тисяч примірників більше, ніж було замовлено і розповсюджувало їх по своїм каналам. Мене це тішило, бо повернення нерозпроданих газет тоді було дуже мало, тобто мій матеріал був цікавий читачеві.
Таким чином, з моєю творчістю було ознайомлено більшість з читаючої публіки Луганщини, і не стану сором’язливо мовчати, але популярності «Вечерний Луганск» досяг більшою частиною на моїх текстах. В тієї ж газеті друкувався і мій товариш, Сергій Сорокін, з яким ми по черзі гордо несли прапор самого чернушного журналіста області.
Як прихильників, так і ненависників, я зібрав немало. Але – навіть комуністи читали мої тексти на історичні теми, де я знущався над марксистсько-ленінським вченням всіма силами, джерелом до чого мені слугували підписки «Правди» за буремний період другої половини тридцятих років двадцятого сторіччя. Звідтіля в моєму лексиконі з’явилося дуже багато обертів мови на кшталт «наступити на одну ногу та смикнути за другу, як жабу», «за багаточисельними вимогами трудящих», «розстріляти, як скажених собак». Ці вислови відповідали моїм власним поглядам на сучасні проблеми і часто були задіяні відносно самих комуністів – якщо вони вважали їх припустимими до інших, то чого би вони ображалися на теж саме, але на свою адресу? Також багато книжок з історії України дали мені масу матеріалу для статей. На історичні теми, що дуже подобалося читачам всіх політичних забарвлень. Я ж кажу – мало хто залишався рівнодушним до моїх статей. Але – хай ненавидять, аби любили.
До редакції надходило дуже багато листів від моїх читачів та політичних ворогів, які дуже веселили нашого коректора – жінку з сорокарічним стажем журналістської роботи. Деякі, найбільш цікаві, вона давала мені. В листах від ворогів я із задоволенням впізнавав невмирущі фрази з підшивок «Правди» на мою адресу, що зміцнювало мене у необхідності їх застосування до комуністів та інших вихідців з КПСС.
Але – настала пора розповісти про саму «Прес-хату». Там я був обмежений лише у використанні ненормативної лексики в своїх оглядах. Бо іноді траплялися літературні шедеври творчості по більшості районних авторів. Хоча, траплялися і в центральних обласних газетах дивні та смішні речі. І все це я нещадно висвітлював. Іноді на мене подавали в суд. Наприклад, коли відомий киянам Черновецький, був ще просто банкіром, йому не сподобалось, що я назвав його сектантом. З мене в позові вимагали стягнути 10000 гривень, а з газети 50000. Тоді в доларах США це було десь 3000 та 16000. Само собою, я був обурений тупістю та невіглаством терпіли (Черновецького) і підготував промову з усіма можливими посиланнями на те, що слово «сектант» не є образливим, а лише показує на належність Черновецького до неканоничної конфесії. Нажаль, мені не дали можливості виступити в суді з підготованою промовою, бо суддя не став навіть розглядати справу, бо не побачив у слові «сектант» ніякої образи та удару по діловій репутації Черновецького.
Ще один раз, коли на мене подали в суд, закінчився трохи по іншому. В одному з оглядів я відверто назвав такого собі Черепахіна («донського козака», більшовицько-денікінського світосприйняття), підорасом. Звичайно, Черепахін образився і написав на мене заяву, в якій теж вимагав від мене грошей за моральні збитки. Але кізяк Черепахін не знав, що у мене були документи, згідно яких ставало зрозумілим, що Черепахіна вигнали з Совєцької армії за пасивний гомосексуалізм. Справа закінчилася тим, що після ржачки суддя постановив оприлюднити в газеті «Вечерний Луганск» спростування, бо слово «підорас» судом було визнано неприпустимим. В наступному номері газети, таким самим шріфтом та кеглем і на тій же полосі, було оприлюднено спростування: «Прохання в номері … нашої газети на сторінці … читати не «підорас Черепахін», а «гомосексуаліст Черепахін». Звичайно, що Черепахін знов образився і кинувся в суд. Але там не прийняли від нього чергової заяви, бо умови вироку було виконано – надруковано спростування таким самим шрифтом, кеглем, та на тій самій смузі.
Весело було. Іноді сумую за тими часами. Мабуть, це – старість.