Предисторія
1. Історія з парадом могла обернутися для Путіна серйозним або навіть катастрофічним приниженням. Трамп-Краснов втрутилися в останній момент, домовившись про «перемир’я» якого Путін не дотримався, та про масштабний обмін полоненими, який Путін ще не здійснив.
2. Не було: жодних об’єктивних і фактичних підстав вважати, що позиція Путіна щодо війни в Україні хоч якось змінилася.
Результати
1. Путін - вкотре уникнув серйозного приниження. Меми та комедійні укази не зараховуються.
2. Путін просто проігнорував «гарантії», надані Красновим. Щодо перемир’я - так само, як щодо обміну.
3. Краснов зовсім не помітив явне порушення своїх «гарантій»: див. наступний пункт.
4. Уже завтра ми дізнаємося, чи припинить Краснов «тимчасове» пом'якшення санкцій проти Путіна - або зробить його майже постійним.
5. Вкотре Україна продемонструвала неоднозначну, залежну позицію, відмовившись від реального активу, матеріального чи потенційного - без явної вигоди.
Висновки та підсумки
1. Будь-які «гарантії» Краснова і від нього: це фікція, міф. Ми щойно назавжди переконалися в їхній справжній вартості. Краснов допомагатиме лише своєму господареві.
2. Адміністрація Краснова – не союзник України. Вона вже фактично та матеріально сприяє Путіну.
3. Так звані «мирні переговори» не мають нічого спільного з миром, а пов’язані виключно зі спробами керувати та втручатися в процес оборони України проти жорстокої агресії. Ось: це лежить на поверхні.
4. Візит Трампа до Китаю продемонстрував явне зниження престижу тa впливу США у світі. Через внутрішні причини: насамперед, ерозії та розпаду демократії, США перебуває на шляху вниз.
Що вкотре підтверджує що війна може закінчитися в інтересах України лише тоді, коли агресивний потенціал ворога буде знищено. Інших шляхів і варіантів немає. Вони нереальні й не існують у дійсності.
Загалом, ситуація зіграла на користь Путіна: бo він отримав хоча б частину того, чого прагнув. Краснов лише виконав свою роль і пішов. Що ж отримала Україна, поки що незрозуміло. Побачимо, що буде далі - aлe зараз вже постає реальне питання: як ми зможемо переконатися, що ця очевидна нестача була виправдана іншими здобутками, яких ми поки що не бачимо?
З огляду на це ми проаналізуємо це рішення з точки зору того, чи принесло воно Україні максимально можливі результати, а якщо ні, то чи були для цього фактично обґрунтовані пояснення та виправдання. Ситуація складна, і на неї впливає багато факторів. Ми спробуємо розглянути більшість із них.
– "Не дратувати Трампа": ця відмовка стає неясною та ефемерною у міру того, як Краснов все далі приймає бік Путіна. Він уже повністю припинив допомогу Україні. Його обіцянки, проспекти та перспективи не стоять нічого: тоді як для України питання стоїть, нагадаємо: про виживання. Навіть у найкращі дні обіцянки США це дивна монета (прикладів багато). Сьогодні ця валюта знецінилася у нуль.
Без конкретних, фактичних та готівкових аргументів підтримання ілюзії участі Краснова на боці України на наш погляд не має жодного сенсу. Це не аргумент щоб робити серйозні подарунки ворогові, сьогодні.
– Ми майже не маємо сумнівів, що з боку партнерів-союзників лунають поради, а то й тиск, щоб уникнути рішучих дій, зокрема з вищезазначеної причини. З цієї точки зору важливо розуміти позицію партнерів та інтереси України. І це цілком зрозуміло.
1. НАТО не захищатиме Україну: ні зараз, ні в разі майбутньої агресії.
2. Майбутнє самого НАТО є невизначеним; у нього немає ефективного плану, і фактично воно лише тягне час.
Хоча співпраця та підтримка є надзвичайно важливими, думка партнерів не може перетворюватися на тиск щодо суверенних рішень, і обов’язок лідерів України забезпечити щоб це було чітко зрозуміло. Справа не в обіймах та поцілунках, а в захисті інтересів України, що на даний момент означає рух до національної мети: суверенітету, незалежності та територіальної цілісності.
Бажання деяких лідерів Заходу відтягнути час і уникнути рішень не може впливати на критичні рішення для досягнення національної мети. Немає жодної можливості, щоб сьогодні лідери України цього не розуміли.
– Ситуація в державі-агресорі та мобілізація. Підтримка війни слабшає. Мобілізація стала б надзвичайно непопулярним заходом, який міг би остаточно підштовхнути суспільство до певної форми опозиції та/або опору. Ворог це знає. Україна повинна про це пам'ятати.
У цьому випадку на користь України зіграла б дія, достатньо сильна, щоб продемонструвати слабкість режиму, але така, що не давала б приводу для мобілізації. Такі варіанти були: але вони не були реалізовані без жодних раціональних підстав.
Чому? Які були серйозні, значні причини, які б пояснили таке рішення? Суспільство їх не бачить. Але на наш погляд, саме через повторення, ці питання вже не можна ігнорувати.
Чи ведуть рішення до найближчого шляху до національної мети - aбo ускладнюють тa затримують його?
Чому - навіть у вирішальний момент ворогові даються нові подарунки та відстрочки?
Україна, вкотре показала слабку позицію. За що? За слова та обіцянки: aбo реальні переваги?
Або когось уже заносить у мрії про бали, обійми та поцілунки в уявних грандіозних замках майбутнього? Або спадає місія великого миротворця, здатного душевними промовами диктувати свої умови самe історії?
На наш погляд, суспільство більше не може ігнорувати ці питання. Занадто багато стоїть на коні. На ньому сьогодні стоїть усе: саме майбутнє.