Правду кажучи, дещо втомився від мовних диспутів, тому що «ох, нелёгкая это работа - из болота тащить бегемота!». Але не можу не відреагувати, бо почувши або прочитавши невірне, хибне судження, завжди намагаюсь його спростувати.
Ось щойно прочитав у одного з колег посилання на Вавилонську башту. Мовляв Господь змішав мови під час спорудження Вавилонської башти, щоб забезпечити виконання своєї вказівки людству – розійтися по всьому світу.
Але ця біблейська казка є абсолютно недостовірною і антинауковою. Насправді все було з точністю до навпаки. Не тому люди розійшлися, що почали говорити різними мовами, а люди розмовляють різними мовами, тому що розійшлися по світу. Це лінгвістична аксіома.
Так і українці «розійшлися» свого часу з росіянами, тому й розмовляють різними мовами. На превеликий жаль, чимало українців і досі не хочуть «розходитися» з росіянами, підсвідомо відчувають себе часткою єдиного «русского мира», тому й розмовляють російською.
Я вже зазначав, що однією з причин, чому українці не бажають розмовляти рідною мовою є те, що вони соромляться української мови. Бо століттями ж і й до сьогодні росіяни затято твердять, що вона сільська, смішна, зіпсована – і дехто вірить. Але все більше починаю переконуватися, що є й ще одна причина.
Це – елементарний пофігізм. А мені по фігу, тобто «какая разница» якою мовою розмовляти. І це є логічним продовженням дуже поганої риси національного характеру українців, а саме байдужого ставлення українців до національної ідентифікації. Дослідники, наприклад, зазначають, що коли за царських часів місцевих жителів питали, хто вони – росіяни чи українці – ті відповідали: «Та ні, ми тутешні».
А ще проявом такого пофігізму є незгуртованість українських громад, поведінка за принципом «моя хата скраю, я нічого не знаю», і навіть якась зверхність до тих одноплемінників, які мають нижчий соціальний статус. Останнє особливо кричуще проявляється майже в усіх українських чиновників – від задрипаного клерка і аж до президентів.