Тяжкі наслідки та болючі рани після збройних конфліктів несе на собі жінка – мати! Неважливо, якої національності і віросповідання, але втрата дитини найглибша і незагоювана рана для матері.
Ми – Об’єднання рідних зниклих безвісти “Надія” не втрачаємо надію знайти своїх рідних і близьких і цю надію ми даруємо кожної матері яка звертаються до нас зі своїм болем.
У Марії Степанівни Антипової з Станиці Луганської сталося страшне горе.
1 травня 2021 помер від серцевого нападу її єдиний син Олексій. Помер він у Луганську. І сталося так, що на похорон сина маму не пустили. Не пустили через «лінію розтину» між Україною та Луганською Республікою. Не пустили не зважаючи а ні на її поважний вік, а ні на трагічний привід. Не пустили, бо в мами немає луганської прописки… Представники ЛНР їй відмовили в перетині пропускного пункту і не дозволили відвідати похорон, а піздніше й могилу сина. Ніхто з тих до кого вона зверталася не зміг їй допомогти. Мати була в повному відчаї.
Сусідка Марії Степанівни, Олена, є одним з керівників «Об’єднання рідних зниклих безвісти НАДІЯ», і порадила звернутись до нас по допомогу в такій складній ситуації. Незважаючи на те, що цей випадок не типовий для нашої діяльності, ми не змогли відмовити в допомозі цій жінці, яка звернулася до нас, як до останньої надії потрапити до сина. Події в східній Україні принесли горе у багато сімей, розділили рідних і близьких людей, але Серце матері не має кордонів, воно повинно бути поруч зі своєю дитиною.
НАДІЯ почала діяти. Ми зверталися до різних суспільно-політичних сил, писали листи до керівників ЛНР, кидали клич про допомогу у соцмережах і просили посприяти всіх, хто чимось може допомогти.
На допомогу прийшов Міжнародний рух миротворчості “Жіночий діалог” та особисто його керівниця Олена Семерікова. Олена Геннадієвна відповіла на наше звернення:
- Конечно поможем! Мама должна быть рядом с сыном! У матери нет чужого горя, и мы все вместе боремся за своих детей! Мы во всем должны помогать друг другу, в этом женская сила, и сила матери прежде всего.
І сталося диво! Разом нам вдалося зрушити з місця неповоротку адміністративну машину! Марії Степанівні подзвонили з Луганську, та надали мати дводенну перепустку, щоб вона змогла попрощатися з сином, побути з ним поруч.
Вважаємо – це перемога.
Перемога розуму та співчуття над костністю та бюрократизмом. Материнської любові та людяності над перепонами, що будує війна.
І це дарує нам НАДІЮ на повернення додому і наших рідних, яких ми шукаємо вже довгих сім років.