Передмова. Глава 1. Головний спеціаліст Іван Брус
Глава 3. Рятівні тріщини і чим все закінчилося
Рятівні тріщини і чим все закінчилося
Отже, тільки-но минув тиждень, як у моєму правдивому оповіданні настало обіцяне (в главі 2) завтра, і ми вирушили оглядати устя шахтного стовбура. Ми – це Брус, Грачов, я, ти, шановний читачу, робітник-супровідник та ще хтось від шахти, здається стовбуровий механік (головний інженер хотів залишатися в курсі наших справ). Оскільки ти, шановний читачу, відвідуєш шахтний стовбур віртуально, тобі непотрібно одягати на себе важку амуніцію. Ти можеш іти разом з нами в тому, в чім наразі є, в домашніх капцях і халаті, наприклад. Всім же іншим, тобто нам, доведеться добряче підготуватися. Спочатку кожному з нас видали шахтарську робу: білизну, грубі штани з брезентовим паском, фуфайку, гумові чоботи й дві пари онуч до них, а також робочі рукавиці, каску з вовняною шапкою під неї та пас безпеки.
Ми з Брусом швидко вдяглися й начепили всі ці причандали, а з Грачовим вийшла затримка. Йому ніяк не вдавалося впоратися з онучами. Брус дуже дивувався, як це він не навчився в армії взувати чоботи. З'ясувалося, що Грачов в армії не служив. Як його оминула ця нехитра наука під час відряджень на шахти, – ми вже не питали. Брус же виявив нечувану люб'язність до своєї "жертви" (чому жертви – див. главу 1) і допоміг Грачову намотати онучі та взути чоботи. Залишалося ще отримати коногонки й можна вирушати. Що таке коногонка? Це шахтний ліхтар, що складається з досить важкого акумулятора (1.5 кГ, приблизно), який одягають на монтажний пас, ліхтарика, що кріпиться на каску, та метрового кабелю, що з'єднує акумулятор з ліхтариком. Тим хто спускається в шахту на додачу видають ще й саморятувальники, тобто портативні автономні шахтні респіратори на випадок пожежі, але нам, на щастя, у верхній частині стовбура вони були непотрібні. І от ми підійшли до тамбура-шлюзу копрового станка. Копер належав до вентиляційного стовбура. Через вентиляційний канал, що врізався у верхню частину стовбуру, і далі через сам стовбур потужний шахтний вентилятор відсмоктував повітря із шахтних виробок. Тому в цій зоні повітря постійно було сильно розряджене. Перепад тиску в стовбурі, в який нам потрібно було потрапити, відносно атмосферного складав приблизно 400 - 600 Па, тобто 40 - 60 кГ/м². В станку копра, що наче продовжував шахтний стовбур над поверхнею землі, був той самий перепад тиску. Отже, відкрити герметичні двері було практично неможливо. Саме тому вхід до станка лежав через тамбур-шлюз. Супровідник відкрив отвір (віконце) в сталевих дверях, і туди зовні зі свистом хлинув потік повітря. Коли тиск у тамбурі наблизився до атмосферного, робітник вперся однією ногою в стінку тамбура, двома руками потягнув на себе сталеву дверну дужку, пересилюючи залишок тиску, і ривком відчинив двері. Коли ж зовнішні двері за нами зачинилися, він проробив ту саму процедуру з дверима й віконцем, що вели до станка. Станок зустрів нас таким виттям холодного вологого повітряного потоку, такими хмарами вугільного й породного пилу, що, як завжди, в перші секунди я не міг згадати, чого я сюди зайшов, і відчув непоборне бажання чимдуж звідси вийти. Але прислухатися до своїх бажань було ніколи, нас вже чекав скіп – наш транспортний засіб. Скіп – це така велика посудина для переміщення й автоматичного розвантаження вугілля та породи. Дах скіпа був огороджений сталевими поручнями, до яких ми закріпили карабіни наших пасів безпеки. Такі заходи виправдані тим, що скіп висів над вісімсотметровою прірвою. По всій цій висоті з кроком 6 метрів розташувалися системи розстрілів – сталевих балок, до яких кріпилися шахтні провідники. Все це залізяччя не залишало жодного шансу будь-якому предмету чи тілу долетіти до дна неушкодженим. А втім, яка різниця!
Провожатий посигналив машиністові смиканням сигнальної линви, й ми повільно рушили вниз, розглядаючи внутрішню поверхню стовбурового устя.
- Стоп! – Крикнув хтось. Здається, я.
За сигналом провожатого скіп зупинився, й ми спантеличено витріщилися на незвичну картину. Устя було розділене на дві половини наскрізними вертикальними діаметрально протилежними тріщинами, які тягнулися вглиб стовбура. Ніхто з нас, проєктувальників, нічого подібного досі не бачив, а робітник і стовбуровий механік, навпаки, бачили це так часто, що вже просто не помічали, а тому здивовано дивилися на нас.
Звідки взялися ті тріщини, – ніхто достеменно сказати не міг, хоч різними поважними людьми висловлювалися різні припущення. Але важливим було не те звідки вони взялися, а те, як вчасно вони прийшлися всім учасникам тих подій. Не встигли ми вийти з роздягальні, як радісна новина облетіла шахтні кабінети й через телефонні лінії вилетіла назовні: в наш інститут і в Київ у Міністерство. Що ж такого приємного було в тих тріщинах? Чому їм так раділи?
Головному інженеру тріщини в купі з моїми вчорашніми пропозиціями забезпечували повноцінне алібі. Хоч реконструкцію копра можна було завершити за моїми ескізами й без них. Без них, ясна річ, ще краще. З технічного боку. Але з бюрократичного – ні! В пам'яті міністерських бюрократів все одно залишилося б, що тижнева затримка вводу копра в експлуатацію, відбулася тому, що хтось в чомусь помилився. А хто за все відповідає? Головний інженер шахти. Значить він не впорався з поставленою йому задачею. З посади б його тепер не вигнали, бо все-таки виправив ситуацію (з моєю допомогою), але осад все'дно залишився б. Зовсім інша справа, коли є тріщини! Якщо їх правильно подати "вгору", то вийде, що вчасному введенню копра в експлуатацію завадила об'єктивна причина, яку вчасно виявили й виправили. Більш від того, на ці тріщини можна було просити у міністерства додаткового фінансування, що й було, до речі, успішно зроблено.
Грачов помітно звеселився, бо зметикував, що його шкідливі вказівки теж можна забути. Замести, як кажуть, під килимець. Ну якщо не забути, то, принаймні, не виносити за межі відділу. Його версія подій віднині стала такою: його проєктне рішення тут ні до чого, а в усьому винні все ті ж нахабні тріщини. Як це можна викрутити я, чесно кажучи, не знав, але ж на те він і головний будівельник.
Звеселився також ще один учасник подій, якого я досі не згадував, – один мій колега по інституту, що мав власну будівельну фірму, яка, зокрема, спеціалізувалася на підсиленні ґрунтів шляхом ін'єкції в них цементного розчину. Наступного дня він вже був на шахті. Йому вимальовувалося дуже вигідне замовлення.
Брус трохи засмутився, що Грачов так швидко виплутався з його пастки, але втішився тим, що той таки пережив декілька найнеприємніших у своєму житті днів. Нехай це буде йому наукою, щоб не ліз зі своїми вказівками в справи, на яких не розуміється. Можливо, так думав Брус, але сам Грачов так не думав, бо мав стійкий імунітет від будь-якої науки. Проте деякі висновки для себе він все-таки зробив, бо через якийсь час після цих подій він звеселив інститут крилатою фразою:
- Годі думати! Час працювати! – сказав він ведучому інженеру Міхельсону, до речі, кандидату технічних наук, коли застав його у роздумах перед кульманом з кресленнями.
Цій крилатій фразі передувала наступна коротка розмова:
- Що ти робиш?
- Та ось думаю, як краще зробити ...
Ну, словом, щось зробити. Я вже не пам'ятаю деталей.
Як бачите, Грачов не став розкидатися вказівками, щоб не вскочити знову в чергову халепу, а винайшов чудову фразу-спонукачку: "Годі думати! Час працювати!" Комізм цієї фрази полягав у тому, що праця проєктувальника була нерозривно пов'язана з процесом думання.
Що ж до мене, то я залишався на шахті, поки місцеві вмільці за моїми ескізами виготовляли додаткові металоконструкції, а монтажники підрядної організації монтували нову копрову споруду. Так я ще раз підтвердив свою репутацію спеціаліста, для якого не існує нерозв'язних проблем, хоч цього разу нічого особливого не зробив. Шахтне керівництво, як тільки справа була закінчена, втратило до мене будь-який інтерес і повагу. Майже всі, але не головний інженер. Він запам'ятав мене і звернувся через декілька років, коли був вже директором іншої шахти – шахти ім. Дзержинського. Звернувся з проблемою, яка більше варта твоєї уваги, шановний читачу, але це вже буде зовсім інша історія.