Вступне слово
Глава 1. Подрібнювально-сортувальне відділення та що з ним не так
Глава 2. Місцеві пролетарі, парторг та продавчиня-комсомолка
Глава 3. Парторги та гарні люди
Глава 4. Клуб, спортзал і сауна
Глава 5. Ми підіймаємось
Епілог
Глава 2. Місцеві пролетарі, парторг та продавчиня-комсомолка
Місцеві пролетарі були не такі вже й пролетарі. Переважна більшість із них жила в селищі, тодішню назву якого я ніколи від них не чув. Скажу по секрету, що я лише тепер, пишучи ці спогади, дізнався через Google, що тоді селище називалося Карло Марксове, а до того – Софіївське. Мабуть, мешканцям селища назва Карло Марксове не дуже подобалася, якщо вони її ніколи не згадували. Так от, місцеві пролетарії жили не просто в селищі, а у власних садибах, де було в них, було ... Чого тільки не було! Словом, жили місцеві пролетарі зовсім не по-пролетарськи, а досить заможно на ті часи. Заможність їхня забезпечувалася працею як на шахті, так і на власному господарстві. То були вихідці з довколишніх сіл – нащадки українських землеробів. Останні сумніви в цьому зникли після першого ж відвідання селища. Всі його мешканці розмовляли між собою українською мовою. Зізнаюся, коли я вперше відвідав селище, це мене здивувало, бо на шахті пролетарі розмовляли тільки московитською. Проте один випадок дуже наочно все мені прояснив.
Біля воріт шахти була невеличка продовольча крамниця. Якось я зайшов до неї й наче потрапив до кабінету високого начальника. Точніше, начальниці – місцевої продавчині, віком від 18 до 20 років. Хоча на полицях лежали такі-сякі товари, проте складалося враження, що вона торгувала пихатістю, зарозумілістю, зверхністю та ще хто знає чим, що її підвищувало, а відвідувачів принижувало. Продавчиня зустріла мене скляним холодним поглядом:
- Чта Ви хатєлі?
- Дайтє, пожалуйста, ... – сказав я, і прочитав уголос назву на якомусь пакунку. Назва була написана українською.
- Чта, чтаа? – Перепитала дівчина.
Я повторив.
- Я вас нє панімаю, – відповіла продавчиня, набундючившись.
Можливо, комусь не подобається, що я перекривляю московитську мову; але ж це не я, а юна начальниця прилавка її перекривляла. Тоді тільки входило в моду серед ідейних москвиномовних говорити московським діалектом. Я просто намагаюся його передати.
- Может, вам пєрєвєсті? – Спитав я.
- Пєрєвєдітє.
Я переклав назву товару московитською, й тоді продавчиня мовчки мені його тицьнула та назвала ціну.
Уявляєте, що відбувалося? Дорослі тітки та дядьки негайно переходили на чужу московитську мову, як тільки переступали поріг магазину. Одна зелена комсомолка диктувала, якою мовою говорити всім мешканцям селища! Проте, це лише так здається, що одна. Насправді ж, за нею стояло шахтне начальство, компартія та комсомол. А за ними десь в глибинах підсвідомості зловісною тінню закарбувався Голодомор ... І вже не мали сили комуністи саджати та вбивати, і вже самої компартії в Україні за рік-два не стане; але звичка мовчки підкорятися московитам залишилася, і хто знає, скільки ще вона керуватиме нашою свідомістю. Так підкоряється стадо великої рогатої худоби хлопчакові – пастуху. Не тому, що цей хлопчик якийсь особливий, а тому, що це багатовікова селекція зробила стадо таким слухняним. У мене теж залишилася невільницька звичка ховатися й виживати. Єдине, що, можливо, відрізняло мене й мені подібних від загалу – так це невгамовне бажання опиратись утискам окупаційної влади. Але ми чинили опір здебільшого підпільно – так, щоб не виставлятися напоказ без нагальної потреби. Були й такі, що протистояли владі відкрито, – всі вони сиділи в таборах та в'язницях. Тому перші мітинги й відкриті протистояння потребували великих зусиль над собою, щоб вийти, нарешті, з підпілля. Пам'ятаєте героїню Кіплінга пацючку Чучундру, яка ніяк не наважувалася вийти на середину кімнати?
Та повернімося до подрібнювально-сортувального відділення і його ремонту. Як було сказано в кінці глави 1, парторг виступив перед ввіреною йому бригадою, щоб надхненною промовою спонукати робітників на трудові звершення. Промова, як там же було сказано, складалася в основному з матюків, які чомусь були спрямовані проти Бога та його Матері. У нього виходило так, що саме Бог і його Матір були головною перепоною ремонту подрібнювально-сортувального відділення. Мушу зауважити, що, коли я вперше зустрівся з парторгом у присутності головного інженера й головного механіка, він розмовляв при них без єдиного матюка, але дуже плутано й неоковирно, тепер же його промова була неперервною й безупинною, як течія річки. Правда, дуже брудної річки. О, це була ще та промова! Вона складалася з двох окремих промов, що виголошувалися одночасно. Само по собі це вже мистецтво, але ще більшим мистецтвом було те, що ця подвійність проявлялася на рівні кожного речення; тобто в кожному реченні була організаційна й богохульна складова. Цікаво було б знати природу богохульства, чи не є воно богошуканням від зворотного: дошкуляти Богу найбруднішими образами в розрахунку на те, що Він не стерпить і проявить себе; або, якщо не проявить, значить його немає, і кожне богохульство, що лишилося без відповіді, є доказом того, що Бога немає. На початку минулого століття вожді пролетаріату, предки нинішніх парторгів, саме так проводили атеїстичну агітацію. З тих часів зберігся анекдот про єврейського хлопчика, якому разом з іншими учнями вчителька наказала кричати в небо: "Бога немає!".
- Ізя, ти чому мовчиш? – Питає вчителька.
- Якщо там нікого немає, то навіщо кричати? – відповідає Ізя, – а якщо там хтось є, то навіщо псувати стосунки?
Та ми ухилилися від теми, а тим часом парторг закінчував свою промову. Можливо, одну з останніх своїх промов на компартійній посаді. Про що ж конкретно він говорив? Не пам'ятаю. Пам'ятаю тільки, що нічого путнього. А тому, якби й пам'ятав, то не став би переказувати. Робітники слухали його мовчки з байдужим виразом облич. До речі, ні тоді, ні потім під час нашої роботи, ніхто з них не вимовив жодного лихого слова, тобто матюка. Ну хіба що одного разу ..., але про це розкажу згодом, а тим часом один з робітників пропонував свій спосіб ремонту аварійного перекриття:
- Підведемо знизу під перекриття прокатну балку. У нас є 45-й профіль. Він що завгодно витримає.
Ця пропозиція була нереалістична з інженерного погляду, але вражало інше: робітник пропонував на руках (інакше не виходило) просунути дев'ятиметрову балку, вагою понад 600 кгс в отвори у стінах, знаючи, що сам братиме в цьому участь.
- Невже ви зможете зробити це вручну? – Спитав я: Балка важитиме 600 - 700 кгс.
- Ми й важчі профілі монтували вручну, – сказав мій співбесідник. І знаєте, я йому повірив, бо мені вже доводилося бути свідком того, як шахтарі переміщують надтяжкі деталі в дуже тісних умовах.
- Я вам вірю, тільки в цьому немає потреби. Натомість ми зробимо сталевий бандаж на зруйнованій залізобетонній балці. Робітники хитро й недовірливо посміхалися, але сперечатися не стали. Начальству, мовляв, видніше.
Настав час почати роботу. Деякі деталі треба було виготовити в механічному цеху; для цього потрібні були мої ескізи. Отже, це буде завтра. Сьогодні ж можна було зробити фундаменти під додаткові опори там, де вони були можливі, та почати ремонт стін із бутової кладки. Трохи розмисливши, я знайшов також найлегший спосіб підсилення міжвіконних простінків, що руйнувалися під непосильним для них навантаженням. Про це, мабуть, варто сказати декілька слів.
Як я вже колись говорив, якщо якась проблема не мала прийнятного розв'язку відомими способами, часто новий спосіб знаходився з урахуванням особливостей проблемної конструкції, а саме: чогось такого, що притаманне тільки їй. З такої точки зору мою увагу привернув стан вікон поруч з проблемними простінками, та й усіх вікон цієї будівлі взагалі. А стан був такий, що їх не одразу можна було вгледіти. Вікна були так густо заплетені павутинням, настільки забруднені, що практично не пропускали денного світла. Я спитав у механіка подрібнювально-сортувального відділення, чи потрібні йому ці вікна взагалі. На що той відповів, що їм вистачає електричного освітлення, а вікна їм непотрібні (була охота ще і їх чистити та мити!). Тоді я прийняв найпростіше з простих рішень: закласти вікна біля проблемних простінків бетонітовими блоками, що були на шахті.
Задоволений собою, я дав парторгу ескізи згаданих фундаментів та розповів, що робити з вікнами, а сам збирався вже зайнятися ескізами сталевих бандажів та додаткових опор. Та не так сталося, як гадалося. Виявилося, що парторг відчував до мене не меншу відразу, ніж я до нього. Але на відміну від мене, він взявся шкодити мені, особливо не переймаючись тим, що найперше шкодить своїй шахті. Як істинному парторгу, йому було плювати на роботу з найвищої кремлівської башти. Що саме він чинив, до яких інтриг удався, – повірте, це була б нудна розповідь. Скажу тільки, що його стараннями робота зупинилася, так і не розпочавшись. Врешті-решт, під кінець робочого дня мій терпець урвався. Я знову пішов до головного інженера й сказав, що помилився, що неможливо керувати ремонтними роботами через будь-кого, зокрема, через парторга. Що реально керувати роботою зміг би тільки я сам, бо у шахти не було своїх інженерів-будівельників, принаймні, досвідчених в ремонті будівельних конструкцій; але в такому разі мені довелось би на весь час робіт залишатися на шахті, а у мене в інституті теж є робота. Словом, я повертаюся у свій інститут. Головний інженер поставився до моїх слів з розумінням, таки вмовив мене залишитися, потім подзвонив ув інститут і домовився про договір на проєкт ремонту та мій так би мовити авторський нагляд за ремонтними роботами, – і я лишився на шахті рятувати вугільний ланцюжок.