…Іноді якась історія – наче прийом у психіятра: страшно, але ж страшенно цікаво. Мовляв, а що ж далі? «- От що це ви тут закреслили, пане Голавський, чи не слово «пазуха»? – питають в одного з героїв цієї книжки, а нам вже й не йметься дізнатися, у чому справа. - Чим воно вас не влаштовувало? Пан Голавський зашарівся, як підліток, — услід за словом пазуха в його голові зринала «повна пазуха цицьок». Здається, він чув цю фразу колись давно чи то на якомусь ярмарку, чи то на сільському весіллі. Дебелі грудасті тітки водили хороводи довкола багаття, яке розпалювало пана Голавського, змушувало пашіти лице, сипало пекельним приском».
Загалом оповідання у збірці «Хто завгодно, тільки не я» Галини Крук, оформленій чудовими малюнками Валерії Печеник – ніби існуючі самі по собі історії, яких чимало довкола, хіба що ніхто не записує. Але такий прийом відомої львівської поетки – удавана легкість і спокуслива простота, адже недаремно передмову до її книжки написав Тарас Прохасько, який добре розуміється на тому, з чого можна зробити чудову прозу. І хто саме мав би її зробити. «І коли вона каже: «Хто завгодно, тільки не я», - попереджає він, - то грається словами, оминаючи їхню пастку. Бо зрозуміло, що це вишуканий прийом мудрого оповідача». Або, додамо, оповідачки, яких тут чимало.
«Я сорокалітня жінка, - починає одна з них, - з будівельним феном і шпателем, на власному балконі посеред прекрасного вологого червня, який запаморочливо пахне акаціями навіть попри нестерпний запах паленої фарби. Що я роблю? Я хочу жити. Цього й наступного літа. Я ще стільки всього не встигла. Я ще, можна сказати, не встигла нічого. Я вперше зрозуміла, як мені подобається робити щось із деревиною. Це в мене від діда. Він був столяром. Золоті руки. Помер у сорок з лишком. Від раку легень. Усе, що я пам’ятаю про нього, я знаю зі слів моєї мами. Усе, що він устиг сказати мені, - санки. Я злякалася обняти його на прощання»
І тому «Миттєве» у збірці сусідує з «Тим, що залишається», «Ангелоїдка» співіснує з «Аналізатором», а «Рибина» уживається із твердженням, що довкола «Забагато води», а завершують розмову «Карантинні хроніки Марії». І навіть оповідання «Цицьки» виявляється нічим іншим, як мандрівкою у дитинство, де живе, виявляється, доктор Фройд. Хіба може бути інакше у львівські прозі?
Точніше, на її початку. «Невідомо, як до такого дійшло, але пан Голавський мав поважну проблему з цицьками... І щонайгірше — жінка пана Голавського про це навіть не здогадувалася. Іноді вона могла шепнути чоловікові на вухо, коли вони робили недільний променад набережною: «Глянь, глянь, як вульгарна он та дівуля виставила цицьки» — і все! Пан Голавський по вуха червонів, не знаючи, куди йому подітися та за що хапатися. Бо все в ньому напиналося з такою нерозтраченою міццю, що пан Голавський скручувався в три погибелі й про всяк випадок хапався за серце в передчутті неминучої привселюдної катастрофи. Пані Голавська відразу розштовхувала всіх на найближчій лавці з диким криком, що чоловікові зле, а ніхто навіть не чухав. Діставала із сумочки корвалмент і змушувала пана Голавського випити його».
Ну, а лікарі, звісно, не забаряться, як ми й попереджали на самісінькому початку.
«Це була та мить, коли пан Голавський почав відкриватися докторові Мельцу якоюсь своєю новою гранню: ще не діамант, але вже точно багатогранник. Бо сам доктор ніколи й не замислювався над усіма тими відмінностями: де закінчуються «груденята», а де вже починаються «перса», де ще нейтральний «бюст», а де вже цілком конкретні такі «буфери» чи «цицьки». «Стоп-стоп-стоп, — загамував себе в думках доктор Мельц, — а от цицьок на малюнках пана Голавського якраз і не було». І це точно про щось свідчило».
Галина Крук. Хто завгодно, тільки не я. - Х. : Віват, 2021
Малюнки - Валерія Печеник