У 90-х роках минулого століття в приміських потягах Січеславщини (Дніпропетровщини), як мабуть, і по всій Україні, постійно точилися словесні (слава Богу) баталії на політичні теми. Сперечались два табори: "За незалежну Україну" і "Проти незалежної України". Бували й винятки. Пам'ятаю одна молодиця цілу годину верещала на весь вагон, не даючи нікому й слова сказати. Але так ніхто й не зрозумів, за кого вона. Коли вона виходила, один чоловік запитав її, чим вона, взагалі, думає. На що молодиця відповіла з кокетством: "а я й сама не знаю, чим я думаю". І вийшла з вагону. Але це був виняток, а я хочу розповісти про іншу дискусію, що краще характеризує тодішні конфлікти між громадянами й "амынепросилигражданства". Розмовляли українська жінка інтелігентного вигляду і "простая русская женщина". "Простая русская женщина" розповідала як все погано в Україні та як все добре в Росії. Українська жінка лагідно її розпитувала про різні подробиці. Вияснилось, що у "русской женщины" вся рідня в Росії, і їм там добре всім живеться. Тоді українська жінка так же лагідно запитала, а чому ж вона страждає тут, де все так погано і де у неї нікого нема, чому вона не переїде в Росію ближче до дітей і внуків. Тут "русская женщина", хоч і була "простая", запідозрила якийсь підступ, здригнулася і відповіла:
- А мне здесь всё нравится, мне только люди не нравятся!
Тоді українка відповіла все так же лагідно:
- От-от, отаке мені й моя покійна бабуся розповідала. Під час війни був тут в Україні такий собі рейхскомісар Кох. Йому тут все дуже подобалось: і земля, і річки та озера, і ліси. Він ходив всюди радісний і піднесений і розповідав, що він садитиме на полях, де збудує завод, де ферму. Словом, йому теж все в Україні подобалось, тільки люди не подобались.
"Русской женщине" така аналогія теж не сподобалась і вона насупившись замовкла.