Автори таких книжок – чи то мандруючи пострадянським простором, а чи описуючи радянські часи - нагадують про епоху, коли Комітет держбезпеки створював віртуальну реальність, в якій життя людей повністю ізолювалося від решти світу. У такій системі було легко приховувати вбивства інакомислячих, розправи над черговими «ворогами народу» і дисидентами, а також переписувати історію. Як саме це вплинуло на життя майбутніх поколінь – можна дізнатися з цих сумних, але правдивих історій.
Так, більшість подій у цій книжці розгортається у Східній Галичині й зокрема Жовкві, рідному місті авторки, а її головний колективний персонаж – найближче оточення: батько й мати, дідусі й бабусі, дядьки й тітки, кузени й кузини, друзі й знайомі. Саме вони є оповідачами або дійовими особами плетива нескінченних історій, які утворюють наративний простір цих спогадів. А поза тим тут діють також десятки інших персонажів – епізодичних і випадкових: польські поміщики, українські селяни, хасидські вундеррабі, австрійські гусари, російські козаки, єврейські комерсанти, орендарі, шинкарі, шадхени (шлюбні посередники), жебраки, міські божевільні, священики, черниці, няні й служниці тощо.
Під пером швейцарської письменниці ще раз колоритно постає автентична панорама Східної Галичини початку 20 ст. – з усім своїм розмаїттям, буднями й святами, соціальними контрастами й історичними катаклізмами. «Змінилися, однак, коментуючі надписи біля зброї в «Міському музеї Лемберга», - згадує авторка львівські новини недалекої давнини. Спочатку алебарди й бердиші були означені як зброя середньовічної міської сторожі Лемберга. А про шаблі з їхніми розкішними, тонкими грифами, можна було вже з надписів, Які були вигравійовані на лезах, довідатися, що ці розкішні мистецькі витвори аристократи дарували своїм синам на повноліття чи до дня чоловічої зрілості. За потенційних ворогів тут, у цій найсхіднішій частині країни, вважали, через сто років після перемоги над турецькими військами та їхнього вигнання з простору слов'янських поселень, безумовно, росіян. Але що ж стояло на коментуючих табличках тепер? Це була - так гласили віднині надписи - зброя бунтівливих селян-кріпаків, якою вони билися з польськими магнатами».
При цьому згадується, як «широко жив партизан Боснюк» з оповідання Довлатова, в особистих речах якого у музейній експозиції були лише «гвоздь, которым он ранил фашиста, и пуля из его черепа».
Залця Ландман. Моя Галичина. Край за Карпатами. – Чернівці: Видавництво 21, 2020