Щось змінилося. Там, де десятиліттями звучали пафосні промови про "велику перемогу" і "можем повторить", раптом — тріщина. Із тріщини проривається людський біль. Навіть у проєкті «Мой Полк» — головному кремлівському ритуалі памʼяті, присвяченому ветеранам Другої світової — почали з’являтися зізнання, які влада явно не планувала бачити на білбордах і в трансляціях.
Це не вигадка. Це — живі слова нащадків фронтовиків. Росіяни, які шанують своїх дідів і прадідів — героїв війни проти нацизму — починають публічно говорити, що не можуть прийняти те, що робить їхня країна сьогодні.
«Разом із українськими бойовими товаришами мій дідусь воював проти нацистів. Вони ділили окоп, хліб і перемогу. Він би не витримав, дізнавшись, що через 80 років Росія воює проти нащадків тих, із ким він ішов пліч-о-пліч до Берліна.»
Ці слова не з підпільної листівки, а з офіційного ресурсу, присвяченого фронтовій славі. І таких дописів — десятки. Люди пишуть про біль, про сором, про те, як розривається зв’язок поколінь.
«Мій прадід захищав Батьківщину, щоб на неї не падали бомби. А сьогодні російські літаки самі бомблять українські міста. Він би не зміг це прийняти. Це не захист — це агресія.»
Це не просто особиста трагедія. Це моральна катастрофа. Сталося щось абсурдне: Росія, яка колись боролась із фашизмом, стала тим, проти чого боролися її ветерани.
«Тепер пам’ять про нього — не гордість, а гіркий спогад. Бо країна, яку він захищав, знищує не фашистів, а тих, із ким воював на одному боці. Гинуть мирні — діти, старі, родини. І молоді російські солдати, яких змушують помирати в чужій, несправедливій війні.»
Це — голоси росіян, які не мовчать. Вони не відмовляються від історії. Навпаки — вони тримаються за неї, як за останній доказ, що їхні діди воювали за свободу, а не за диктатуру. Що вони билися за життя, а не за імперію.
І сьогодні ці голоси проривають бетонну стіну пропаганди. Бо памʼять не бреше. Історія, якщо вона жива, — не дозволяє мовчати, коли твої танки їдуть по тих, із ким твій дід ішов на смерть.
Справжня памʼять — це не портрет у руках. Це вміння сказати: "Він би цього не пробачив."