"Війна - не лише час руйнації, але і життя, яке триває"
Цикл: Військовий про військових. Художні розповіді про буття від "Федоровича".
Останній рубіж
У війську дають позивні. Його називали з повагою Федорович. Сьогодні він прокинувся не від вибуху. Вперше за багато місяців — не від вибуху.
Федорович розплющив очі, і перше, що він почув, була тиша. Не та мертва тиша перед прильотом, а жива, тепла тиша власного дому. У ній відчувалося ледь чутне цокання годинника на кухні, спокійне дихання собаки біля ліжка, і десь дуже далеко метушня міста.
Рік тому це не здавалося буденністю. Тепер — розкішшю, яку неможливо переоцінити.
Він обережно підвівся, узяв у руки телефон — звичний рефлекс військового: перевірити, чи всі живі, чи не летить чергова наволоч. Екран був "тихий". Тільки ранок за вікном, що поринав у кімнату.
Федорович пройшов на кухню. Увімкнув кавоварку. І поки чорний напій повільно стікав у чашку, він дивився на свої руки. Це були руки колишнього головного інженера. Руки, що обслуговували об'єкти, розраховували витрати та будували. Потім — руки, що тримали зброю.
А тепер?
Тепер це просто його руки. Які тримають чашку з кавою.
Він намагався повернутися до цивільного життя. Розіслав резюме. Головний інженер, досвід керування проєктами, будівництво, безпека. Відповідей не було. Або були: "Вибачте, зараз не час", "Ми б узяли, але криза", "Ви знаєте, у нас старший фахівець сидить на зарплаті втричі меншій". Або мовчазне ігнорування.
Він не ображався. Він розумів. Країна воює. Економіка тріщить по швах. Інженерія — не перша потреба, коли навколо летять ракети.
Але глибоко всередині щось нило. Не від безробіття — від втрати ідентичності. Хто він тепер? Не військовий, бо демобілізований. Не інженер, бо не потрібен.
Він сів у крісло, пес поклав морду йому на коліна. Вологі очі дивилися віддано й просто.
— Що, друже, — прошепотів Федорович. — Виходить, ми тепер просто люди?
Він почав читати. Не технічну літературу, не звіти — а те, що колись здавалося розкішшю. Поезію, філософію. І в одній із книжок він натрапив на рядки, які вдарили просто в серце: "Люди бояться тих, хто знає себе. Вони володіють харизмою, яка лякає. Така людина не може бути поневолена".
Він закрив книжку й подивився у вікно.
Він згадав обстріли. Як вони сиділи в підвалі, і поруч плакав хлопець, якому було лише двадцять і він загинув за кілька місяців. А він, Федорович, сидів і думав: "Чого я боюся насправді?" І зрозумів — не смерті. А того, що помре, так і не зрозумівши, навіщо жив останні роки.
Війна здирає з людини все зайве, як стару фарбу з металу. Вона залишає голий метал — твою суть. І коли ти бачиш смерть поруч, коли чуєш свист, від якого закладає вуха, ти раптом усвідомлюєш: усе, що ти маєш — це цю мить. І себе справжнього.
Федорович згадав, як після чергового прильоту він вийшов на вулицю й побачив квітку, що проросла крізь асфальт, розбитий уламками. Вона росла. Попри все. Попри смерть навколо. Такою людиною він хотів бути.
Він не пішов працювати кур'єром поштової компанії, хоча відпрацював два місяці випробувального терміну. Не пішов працювати у веломагазин за мізерну зарплату. Не тому, що гордий. А тому, що зрозумів: його цінність — не в цій посаді. Його цінність — у тому, що він пройшов і вистояв. І залишився людиною.
— Знаєш, — сказав він одного вечора своїй коханій жінці, — я шукав роботу, а знайшов себе.
Вона мовчки взяла його за руку. Вона все розуміла. Вона зустріла його вже після звільнення з війська, і тепер чекала, поки він повернеться з війни всередині себе.
Він два рази на день виходив на вулицю та йшов звичайним маршрутом, потім сидів на лавці з кавою у долоні, запалював цигарку і дивився на небо. Сусіди частіше бачили його ніж раніше і мабуть дивувались: чоловік ще у розквіті сил, сидить без роботи. Потім звикли. А він не сидів без діла. Він будував себе заново.
Він згадував обличчя побратимів. Тих, хто не повернувся. І розумів: його обов'язок перед ними — прожити це життя сповна. Не в грошах, не в кар'єрі. А в тому, щоб бути справжнім.
Федорович більше не намагався нікому нічого доводити. Він не прагнув схвалення. Він більше не чув дзвінка будильника, що вириває зі сну на роботу. Він прокидався від дотику сонця.
Його дім став не просто адресою. Це була фортеця його духу. Тут пахло кавою і старими книгами. Тут пес тицявся вологим носом у долоню. Тут можна було просто бути собою.
Він не став багатшим. Він не знайшов роботу за фахом. Але він знайшов те, що не дає жодна посада, — себе.
Він зрозумів сенс тої фрази, що почув недавно: справжній бунтар — це не той, хто виходить на барикади. Це той, хто, пройшовши пекло, наважується жити за своєю правдою. Той, чий дух подібний до орла — посланця неба і землі.
Він вийшов у свій двір. У небі, розтинаючи тишу, летів птах. Федорович посміхнувся.
Війна забрала в нього професію. Але дала йому крила.©
Автор Сергій Сарафанюк, Одеса
#СергійСарафанюк #Одеса