У багатьох книжках герої живуть у паралельних реальностях, що не дивно, коли мова про історичну вигадку чи казку. Але якщо це трапляється у нашому сьогоденні, то варто замислитися, чи всі ми – не статисти у чийомусь романі про його власне життя? Принаймні розвага – хай навіть під час читання такої історії – точно гарантована.
Скажімо, у «Симоні» Наріне Абгарян про «альтернативні» реальності буденного життя. Щодо цієї історії пригадуються «Оптимістичні похорони» Бориса Слуцького: «Никогда так хорошо Дриз не одевался! / Никогда так хорошо Дриз не издавался!» Таке саме «загробне» життя, а насправді – життя не після смерті, а в серцях ближніх (і коханих) пропонує відома авторка у своєму новому романі.
За сюжетом, у маленькому вірменському містечку інсульт обірвав життя каменяра Симона на вісімдесятому році, але його історія на цьому не урвалася. Адже ми живемо не лише доти, доки живе пам’ять про нас, але у даному випадку – ще й завдяки тим, хто цю пам’ять береже і множить в онуках і правнуках, як, у випадку з героями цього роману.
Уявіть собі сцену: помер чоловік, біля труни сидить його дружина, яка саме збирається побиватися за любим чоловіком, і тут з’являються і всідаються поруч чотири жінки – чотири великі кохання небіжчика, і починається чи то фарс, чи то трагікомедія.
«Останньою прийшла Овдовіла Сільвія, яка вдало віддала дочку заміж у Росію. Попри жовтневу теплінь, вона прийшла в короткому кожушку з чорнобурки та бірюзовому фетровому капелюсі. Вона стала спиною до вікна (аби денне світло не лягало на «опале обличчя», зате вигідно підкреслювало пишність вбрання) і, роблячи красномовні проникливі паузи, прочитала сумні вірші про розлуку. Поезія була останньою краплею».
Наріне Абгарян. Симон. – К.: Рідна мова, 2021
Ілюстрація: Микола Корягин