…Починалася історія цієї антології з передмови до сольної книжки одного з її авторів. Її написала відома дитяча письменниця, яка так само увійшла до збірки, а вже післямову – колишня зірка підліткової літератури.
І перша, і другий, безперечно, вже стали «дорослими» авторами, але у своїх «роз’яснювальних» текстах обоє намагалися ще раз згадати, як воно буває, коли авдиторія – насамперед твої рідні, друзі, знайомі. Тобто «невимушена» така ситуація і атмосфера. Тоді ж Любко Дереш, який, власне, мовив згадане переднє слово до збірки Марка Лівіна, прохопився про якесь «невимушене» покоління, яке «практично не розуміє почуття провини, котрим жило покоління їхніх батьків». «Невимушені — це ті, які нічого нікому не винні, — така основа їх позиції, - писав він. - Вони не почуваються зобов’язаними до чогось і діють, здебільшого керуючись внутрішніми імпульсами, якими б іноді дивними вони не здавались.
Попри те, що будь-які «внутрішні імпульси» все одно передбачають соціяльну, наразі варту увагу юних пофігістів синтагму з батьківського досвіду - «не вір, не бійся, не проси» - далі зазвичай все було добре. Бо на цьому ж не спинилися, і згаданий автор-деміюрг, насилу виборсавшись з-під впливу старших товаришів зі станіславського феномену, сам народив у невеличкій передмові до Лівіна ціле символічне угруповання, до якого цілком реалістично увійшли сучасні молоді автори - Катерина Бабкіна, Мирослав Лаюк, Марк Лівін, Ірина Цілик, Артем Чех – і яке, будьте певні, ще поповниться новими учасниками.
Отже, «невимушені – це радість попри страждання». Мовляв, хочеться призабутого інфантилізму, зацькованої дитинности, таврованого ідеалізму, ба навіть ідіосинкразії. З одного боку, автор передмови вже до цієї антології правий, і досить було страждань навіть у наської молоді, що пройшла етап «війни у натовпі», маючи за плечима Майдан з його ранніми інфарктами, депресіями, смертями. І нині, скажете, час веселитися?
У тому-то й річ, що колектив авторів, чиї твори склали цю антологію, цілком різнобарвний хтось пише, як допіру «рослинний» Тарас Прохасько (Марк Лівін), хтось, маючи військовий досвід у Донбасі, розмінює свій «плястиковий» погляд на примружений погляд кулеметника, як в Олеся Ульяненка (Артем Чех), а хтось шукає себе щодня, подорожуючи з гуру від літератури Юрком Іздриком (Ірина Цілик). Решта – Бабкіна і Лаюк – доповнюють картину безтурботности. Перша – вкотре виводячи текст на рівень жесту і пози в тусівці та на сцені, а другий – філософськи усе це діло осмислюючи.
До чого усе це мовиться? Мабуть, для того, щоб стало ясно – всі автори мають право бути інфантильними, «невимушеними», стильними і незворушними. І лише в одному, здається, автор передмови до «Невимушених» неправий (а в решти авторів правда з собою, тому їх не чіпатимемо, а читатимемо). А саме – в тому, що життя не супермаркет, мовляв, «життя ти не можеш віддати назад, воно «обміну і поверненню не підлягає».
Насправді все можна повернути – комплекси, забобони, перестороги і навіть футбол 1942 року. Хіба що робиться це щоразу не в нас, а де подалі, де навіть шило голить, а наша й бритва не бере. Там, «невимушено» повертаючи посаг, досвід, спадок і батьківські надбання, іноді, немов з одягом скидають чужу долю, яку носили, мов чуже пальто, вдягнуте помилково. Там одна з такого «невимушеного» покоління думала, що життя – це навіть не великий супермаркет, а великий експеримент. Що ж до себе, то так само, як у випадку з «Невимушеними», про себе вона знала тільки те, що вона жінка і їй тридцять років. «У неї не було ні минулого, ні майбутнього, ні друзів, ні ворогів, ні начальників, ні підлеглих, не було біографії та спогадів, дому, праці, родини, планів, мети, мрії, не було проблем, турбот, призначених зустрічей, пропущених дзвінків, не було можливостей, обіцянок, бажань і надій. У неї не було обставин і заданих умов, не було місця й часу. Про неї ніхто не думав, і вона ні про кого не думала. Її ніхто не чекав, ніхто не кликав, і їй нікуди було йти. Вона не знала, хто вона і як її звати».
Їй би сюди, до нас, і звати б нарекли, і хто вона – підказали. М’яко, обережно, невимушено.
#Невимушені: антологія. - Х.: Віват