Ким тільки наш Кобзар не уявлявся сьогоднішніми реаніматорами колишньої слави і в які лише патріотичні шати не вбирався заради популяризації національної ідеї. Тарас Шевченко, колишня «ікона в накрохмалених рушниках», як називав його у 1920-х в «Моїй ораторії» задерикуватий поет-футурист Ґео Шкурупій, осучаснений згодом модним мистецтвом, встиг побувати кіборгом і Бетменом, стилягою і гіпстером, чому, погодьмося, позаздрив би навіть великий містифікатор Сальвадор Далі, не кажучи про Енді Варгола, в чиїх кислотних кольорах викупалися свого часу майже всі зірки минувшини – від Мао Цзедуна до Мерілін Монро.
У випуску нової української серії коміксів «Кобзар. Легенди Великого Лугу» Іллі Бакути, дія в якому відбувається у 17-му сторіччі за часів Руїни, головний герой, звісно, не Тарас Шевченко, а всього лише сліпий Кобзар, який мандрує Україною розповідає свої історії та уважно слухає чужі. При цьому згадати можна як Дзатоїті, сліпого самурая з фільму Кітано Такесі, так і не менш незрячого кобзаря Івана Кочергу з фільму «Поводир» Олеся Саніна – і в тому, і в другому випадку популяризація бойових мистецтв у контексті національної історії мало чималий сенс і неабиякий успіх.
Цього разу мова про події XVII сторіччя, які докорінно змінило плин української історії. Нечувані та зухвалі морські походи запорозьких козаків від Кафи й Варни аж до самого Стамбула. Жорстка полонізація, що призвела до кривавих козацьких повстань, які крізь десятиріччя «золотого спокою» вибухнули національно-визвольною війною. Після смерті Хмельницького чередою зрад та змов війна була програна і почалася Руїна… Тож, здавалося, вже й ціла серія романів «Прокляті гетьмани» у Володимира Єшкілєва з’явилася, в якій та сама Руїна описується, а так щоб по-людськи – сісти й подивитися – цього нема, як сказав би недорікуватий персонал Булгакова. Наразі вже є – дивіться.
Ілля Бакута. Кобзар. Легенди Великого Лугу. – К.: Вовкулака, 2020