Двірник (патріот) зачепив у коментарях до своєї статті "Еней був парубок моторний" непросту тему, а саме: де межа між стукацтвом і виконанням громадянського обов'язку? Це лише на перший погляд все зрозуміло: писав доноси в НКВД, КДБ чи Гестапо – стукач; попередив про підготовку теракту – свідомий громадянин. Ну, а якщо повідомив про теракт в НКВД, КДБ чи Гестапо?
Відомий московитський письменник і дисидент О. Солженіцин, відбуваючи строк покарання в Екібастузькому таборі, начебто повідомив табірне начальство, що українські націоналісти готують повстання. Внаслідок його доносу групу в'язнів-українців розстріляли ("ПРОРОК-СТУКАЧ. История одного предательства", "Нобелевский лауреат Солженицын был стукачом НКВД?"). Одні вірять, що це правда, інші – наприклад, Іван Дзюба – ні, але несумнівним залишається одне: в останні роки свого життя Солженіцин вповні розкрився, як непримиренний ворог українського народу. Які ж мотиви могли керувати Солженіциним? Все просто – українські націоналісти були для нього більшими ворогами, ніж своя злочинна радянська влада, з якою він боровся. Виникає питання: якщо це правда, – то він стукач чи чесний монархіст-імперець?
Або ще така ситуація: член Націонал-соціалістичної партії Німеччини повідомив Гестапо про сусідів комуністів чи євреїв. Він що, стукач чи може просто виконав свій громадянський обов'язок перед Рейхом? Аналогічно й комуніст, якщо повідомив про чиюсь антирадянську діяльність, – він хіба не виконав свій обов'язок перед тодішньою державою – СРСР?
У пана Двірника теж є приклади, свої двірницькі (мовою оригіналу):
– «Тобто - щоб жити як у Німеччині нам треба буде робити теж саме [стучати]. Інакше як впівмати того хто сере вам у ліфті?» [Невже німці "серуть" у ліфтах? Я й про українців такого не чув. Тим паче в селі. Там же і ліфтів немає! І де ж це той Двірник мешкає?];
– "Але ж як виправити суспільство, що скрізь гадить та порушує? Ніяк. Інших способів [як стукацтво] нема" й т. п.
– "В нас за селом всі висипають сміття. Дзвоню в сільраду - відповідають - впівмайте - оштрафуємо".
Отож бо! Не все так просто. Але якщо ви чекаєте, що я зараз наведу чіткі визначення стукацтва й громадянського обов'язку, щоб розмежувати їх у всіх випадках, що вже трапились у минулому або трапляться в майбутньому, то помиляєтеся. Такі спроби вже були. Пам'ятаєте: якщо наш – то розвідник, якщо ворожої держави – то шпигун? Заманливо просто! Але я краще утримаюсь, а натомість хочу вказати на важливий вид доносів чи, якщо хочете, повідомлень, які точно можна назвати стукацтвом в самому негативному значенні цього жаргонного слова. Всі ж сумнівні випадки залишу для дослідження іншим. Отже, я стверджую, що несумнівним стукацтвом є доноси наклепницького характеру. І тут знову скористаюся цитатами з коментарів пана Двірника, де він у публічному просторі пише доноси саме наклепницького характеру. На мене.
19 Травня – 15:44
«Ви не помічали що в вас московитські методи? Силою змусити людей робити те що потрібно саме ВАМ»
Пан Двірник доповідає, що я, сам чи в злочинній змові з групою осіб, хочу насильницьким шляхом поневолити людей.
19 Травня – 16:19
«Ви будуєте тоталітарну країну. Як завжди. Хочете силою загнати народ в рай. А демократія? Вам ( майданівцям) треба вчитись у конюхів»
Тут конкретизація: змовниками, які хочуть поневолити народ, є майданівці. І я – майданівець. Хунта!
19 Травня – 18:23
«Та дай Боже - ВАМ зробити те що задумали! Я ж на вашому боці. Тільки лячно щось. За вас».
Знову натяк на таємний задум, тобто змову. "Лячно за вас", – лицемірство. Справжнє бажання: "Та коли ж вас всіх пов'яжуть!"
20 Травня – 08:00
«Покайтесь. Сходіть до попа,скажіть, - Грешен ,батюшка, маю ,в душі, бажання вбивати та насилувати людей -за ради їх же щастя».
Двірник публічно доносить компетентним органам, що змовники та особисто я збираємося досягти "того, що задумали" (див. вище) убивствами й "насилуванням" (тобто ґвалтуванням).
«А чого ЩЕ чекати від людини що пройшла всі щаблі тоталітарного суспільства від - піонера до очільника великої організації, мабуть комуніста».
Двірник вигадує мені біографію: "очільник великої організації", "комуніст".
Але тут він трохи заплутався. Для нинішньої влади такі характеристики швидше позитив, ніж негатив. Поберіг би до часу, коли "хунта" прийде до влади, – і тут козирна карта: комуніст!
Не стану доводити, що все це є наклепом, бо не хочу виглядати як винуватець, що виправдовується (Двірник може на це й розраховує). Винятком є хіба звинувачення, що я майданівець. Насправді, це для мене велика честь, але, на жаль, не можу себе таким вважати, хоч і є гарячим прихильником Майдану. Ну й ще "очільник великої організації" (про мене) – це хоч і брехня, але наклепом важко назвати.
Отже, наявність наклепу дозволяє чітко відрізняти стукацтво від громадянського обов'язку. Повертаючись до попередніх прикладів пана Двірника, можна підсумувати: якщо він повідомив поліції, що мешканець квартири 235 "насрав у ліфті", а насправді, то був не він, або, якщо повідомив сільраді, що то його сусід викинув сміття за селом, а насправді, то був не сусід, – значить Двірник є стукачем або точніше, стукачем-наклепником. Ну а якщо його повідомлення правдиві? Тоді, можливо, він зразковий громадянин. Зауважу, що людина може бути наклепником і сама того не усвідомлювати. Особливо, якщо вона є тим, ким назвався пан Двірник у гаслі свого блогу. Поясню на прикладі старого радянського анекдоту:
В туалеті Академії Наук хтось почав мазати стіни лайном. Довго думали, хто б це міг бути. Нарешті, колега пана Двірника прибиральниця тьотя Дуся встановила цю особу логічним шляхом.
- Це ніхто інший, як академік Капиця! – Сказала вона.
- Чому це саме він?
- А тому, що він єдиний, хто, виходячи з кабіни, миє руки.
З наклепництвом все зрозуміло – шкідливе явище! Тут жодні поради й умовляння не допоможуть. Якщо вже людина народилася з такими здібностями, вони рано чи пізно все одно проявляться. Інша справа – правдиві донесення. Отут дозволю собі дати пораду, особливо молодим людям. Грань між банальним стукацтвом і громадянським обов'язком буває часто дуже розмита. Добре подумайте перш, ніж щось на когось донести якійсь особі, що наділена владними повноваженнями, чи просто своєму оточенню. Слово не горобець ... Назад вороття не буде.
Пам'ятаю таку історію з радянських часів. Один мій друг, дуже гарна людина – добра, чуйна, розумна, – якось поскаржився мені на непорозуміння на роботі з новим колективом, до якого він потрапив. А працював він у проєктному інституті. Зовсім не в тому, де я, якщо ви подумали. Навіть в іншому місті. Він розповів мені, що в загальній кімнаті, де він виконував креслення разом з десятком інших колег, останні під час роботи слухали закордонні радіостанції: Свободу, Голос Америки, Німецьку хвилю. Хоч він нічого не мав проти цих радіостанцій, і ми їх раніше слухали разом, але під час роботи вони йому дуже заважали. Мій друг не раз просив колег вимкнути приймача, скаржився, що не може зосередитись, але вони його прохання ігнорували. Одного разу, дуже розсердившись, він голосно крикнув:
– А может мы не будем слушать на работе вражеские голоса!
Одразу запанувала мертва тиша. Приймача негайно вимкнули. Але з того часу між моїм другом і його новим колективом неначе виникла невидима, але глуха стіна. З ним не тільки не розмовляли, навіть не дивилися в його бік. Він був дуже ображений і скаржився мені на егоїзм своїх колег, які так і не схотіли зрозуміти, що через них він не міг працювати.
На жаль, я не міг йому просто поспівчувати, адже він був моїм другом і я мусив сказати йому гірку правду: сам того не помітивши, він став потенційним стукачем – донощиком. Прошу зауважити – не наклепником, а чесним донощиком. Після моїх пояснень обуренню мого друга не було меж. Він сподівався на моє співчуття, а замість того ...
– Та невже ти думаєш, що я грозився доносом, – кричав він мені: Ти ж мене знаєш!
– Знаю, – відповів я: добре знаю, що ти не донощик. Що ти мій однодумець. Що я й наші спільні друзі можемо на тебе покластися. Але уявімо, що ми б тебе не знали, а ти б отаке нам сказав: "вражеские голоса". Як думаєш, що б ми про тебе подумали? Те саме, що й твої нові колеги.
Потроху до мого товариша почало доходити розуміння того, що він необачно натворив і який злий жарт зіграв із ним стереотип "вражеские голоса", про зміст якого він не подумав.
– Що ж мені тепер робити? – В розпачі вигукнув він: Як переконати їх, що я й на думці не мав доносити?
Це було так давно! Пам'ятаю, я сказав йому, що шлях до порозуміння тепер буде довгий і тяжкий. Але як виправити ситуацію – боюся, що нічого путнього так і не порадив. А що тут порадиш!