…Так уже виходить, що протягом численних своїх письменницьких мандрів авторові сих рядків завше випадало кантуватися на маргінесі, себто у найвіддаленіших місцях рідних і не дуже міських мегаполісів. При цьому завжди здавалося, що саме в центрі має відбуватися щось безумно важливе. Натомість тут... Де сьогодні, додамо, святкують День архітектури України і згадується сам-один Юрко Позаяк:
«Як смішно всі внизу
Голівки задирають –
З балкона я стругнув».
Щодо будь-яких свят і «балконних» розваг варто зауважити, що час побіля вичерпаних усіма столицями світу слобідських “свердловин духовности” тягнеться повільно. Зміна царя у першопрестольній і районного депутата на місцях обертається лише млявою чехардою кіосків і незначною реорганізацією роботи місцевої пивної. Відстані, розраховані “прорабами перестройки” на “світле майбутнє”, пригнічують і вражають. Джерелом “червоної” архітектури такого “авангарду” на приміських колгоспних полях завжди було ліве мистецтво. Його основа – “на твой безумный мир один ответ – отказ”. Добре, звичайно, якщо в музеї висить картина Пікасо і відмовляється від світу – це її особиста справа. Якщо ж таким самим чином поводить себе забутий Богом мікрорайон, то життя у ньому перетворюється на суцільну пригоду.
Пригадується, як свого часу авторові довелося саме через це розлучитися з близькою людиною: дівчина не знала, не хотіла і боялась естетики спального району, куди люди вростають наче в бурштин – безвиїзно. На цих вулицях краще жити, ніж гостювати. Тут можна спокійно зустріти старість і померти, що й зробив авторів дід, багатолітній політв’язень, завсідник численних висилок і пересилок, завітавши до онука на пару-трійку днів з Галичини. Ось чому автор намагається жити повсюди, хоча від долі не втечеш.
Зазвичай барліг “неформального” письмака чи художника знаходиться на найвищому поверсі експериментального хмарочосу, обов’язково поблизу об’їзної траси, куди його занесла нещаслива доля. Загалом урбаністична архітектура – це життя навпаки. Якщо, скажімо, існує місто – всесвітньо знана слобідська столиця – не буде міста, а буде дезурбанізація. Але якщо основою урбанізованого пейзажу є приватна хатинка, де й місця лише для молитов, – не буде хати. Буде монстр-хмарочос посеред колгоспних полів, відданих владою аборигенам під городи, щоб на мітинги не ходили.
З висоти свого поверху, своєї, мовити б, соціяльної ніші, дивиться мистець на свій перебудований край. Здається, на тій висоті вже немає Бога, проте повітря бракує також для пекельного смутку. Так, з десяток мільйонів молекул озону. Зимно, темно і самотньо. Він курить на кухні, підпираючи спиною своє минуле, в якому Светоній, Монтень і обов’язковий Стефаник. Таке враження, що одного дня він вистрибнув за борт, а корабель Революції пішов собі далі, причому досі не знати, хто з них врятувався – люди на кораблі чи мистець на кухні? Буває, хтось із пасажирів, що, наче дітлахи за манною кашею, так і залишилися з помаранчевими слинявчиками на грудях, приходить до нашого мистця. Мовляв, половина людства на землі живе з надіями на краще! Але мистцеві цілком достатньо цієї половини, тож, зачинивши двері за метушливим гостем, він спішить дослухати нескінченного Сальваторе Адамо і додивитися бійку горобців на підвіконні. Здається, сьогодні він уже свято переконаний, що українська культура має лише одне майбутнє – своє минуле.
“ – Культура культурна, – гукає він по телефону на запрошення до чергового “круглого столу”, – тільки тому, що вона мертва, не варто її відроджувати! Усі ми ще встигнемо стати “культурою”, натомість “живим” життям – вже ніколи!” І розливається нудьгою другий том Монтеня, і знову має слушність циганкуватий Дерида, коли значить, що ми живемо в “кінці кінця”, і що сей постмодернізм ніколи не скінчиться.
Загалом, коли дивишся зі свого чергового акрополя на далекі вогники, які одиноко мерехтять у темряві, наче золоті зуби у страдницькому роті Паніковського, то розумієш, що серце Европи і твій дім – тут, і що без цього не було б тебе і всього того, що ти любиш. Загалом тут усе якось інакше. Сидиш собі, не маючи потреби у жодному з мешканців планети, сидиш, дослухаючись до нічних шерехів та розмов за стінами фанерної долі, де, можливо, буяє життя, а ти, бляха-муха, все одно сидиш, наче інвалід після чергової спроби суїциду. Про погоду надворі дізнаєшся з відблисків на шибці, про настрій подружки – з хлюпотіння води у ванній, про ставлення Гондурасу до Парагваю – з мерехтіння на стелі телевізійних тіней. Таке бачення збирає докупи усе разом, витворюючи образ епохи індивідуалізму – супроти політики global village, чи пак “тотального села”.
Автора дуже легко звинуватити в соціяльному песимізмі, хоча мова лише про максимальну полісемію: якщо існує вільний підприємець, то чому вільні художники в очах закону – ніхто? Тунеядці-нероби, яких саджати поки що не велено. Сучасних мистців взагалі можна розділити на тих, хто намагається навести лад в усьому світі, і тих, хто наводить лад у самому собі. При цьому самовільне “вигнання” не означає німоту. Мистецтво – це ґрунт для самого себе: воно живиться не соками життя, а спогадами і фантазіями. Наприклад – про неуявленне Ріо де Жанейро, де цілу ніч можна проговорити з приятелем про Фіхте з Вермеєром, жодного разу не обмовившись про курс евро. І де слово “мистецтво” тісно пов’язане зі словом “свобода”, яка, у свою чергу, не пахне поп-корном і бананами.
Ілюстрація: Waldemar Kozak