Попри всі філософські розважання, книжки у цій добірці – не про втечу до минулого, а про повернення туди, де живе любов, живуть слова, і за що тепер болить найбільше. І саме цей біль іноді треба перемагати, борючись із ним щодня. Навіть якщо для цього потрібне чи то казка, чи то притча, а чи глибоке дослідження психологічних травм, яких завдає війна, і які залишаються з нами навічно.
Ольга Вовк. Мишолосіє. – Л.: СПОЛОМ, 2025
«Мишолосіє» Ольги Вовк — це подорож у той невидимий світ, де дитячі вигадки раптом стають правдою, а звичайна лісова галявина перетворюється на місце народження див. Маленькі Леся й Михайлик відкривають для себе таємницю: поруч із ними живуть ельфи, зоряний пил спускається на землю, а лілеї можуть стати домівками для мрій. Їхня дружба, сміливість і довіра одне до одного допомагають побачити те, що дорослі давно перестали помічати. «Ви дуже світлі діти. Якби ваші серця були чорні, ви б не змогли сюди потрапити, – загадково сказала ельфійка. – Чи знали ви, що ельфи народ- жуються завдяки вищим силам Світу Мрій? – Вищим силам Світу Мрій? Вони теж десь тут живуть, ці сили? – запитала Леся. – Вони живуть ось тут, – маленька долонька доторкнулася до Лесиного серця і, здається, щось магічне пролинуло тілом дівчинки. – Це неймовірно. Вони всі такі красиві, – захоплювався Михайлик. А казкові створіння і дійсно були прекрас- ними. Всі вони мали тендітні крильця. Хтось був у срібних костюмах, у туфельках з діамантови- ми пряжками і шабельками, хтось у кришталевих сукенках з маленькими коронами та перлинкою на зап’ястку. Здавалося, що Михайло з Лесею потрапили на якийсь бал». Разом із новими казковими друзями діти вирушають у нічні пригоди, рятують самотнього ельфа Дріма, шукають справжню квітку, здатну подарувати життя, і навіть зустрічають загадкового пана Оха — володаря підземного царства скарбів, який має все, окрім найважливішого. Саме тоді Леся вперше розуміє: найбільша сила — у любові, підтримці та здатності слухати своє серце. Це світла історія про дитинство, у якому народжується покликання, про братерство, що веде крізь страхи, і про Музу, яка тихо підказує правильну дорогу тим, хто готовий мріяти. Казка відкриває перед читачем витоки великого таланту й нагадує: справжнє диво починається там, де людина не зраджує своїй душі. Можливо, для уважного читача це диво продовжиться на авторському сайті письменниці: www.olyavovk.com.ua
Дженні Ерпенбек. Книжка слів. – Тернопіль: Видавництво ХХІ, 2026
Героїня повісті Дженні Ерпенбек "Книжка слів", виростаючи в новій сім’ї, не має доступу до свого минулого й лише поступово починає усвідомлювати страшну правду. Її особиста історія — метафора цілих поколінь, позбавлених власної історичної пам’яті внаслідок насильницьких політичних змін. Примусове забуття у всі часи працювало на політичні режими, які формували "нових людей" без минулого. Але рано чи пізно приглушена пам’ять пробивається назовні, бо героїня опирається існуючому стану речей. "І нащо мені очі, якщо вони дивляться і нічого не бачать? – міркує героїня. - Нащо вуха, якщо вони слухають і нічого не чують? Нащо мені все те чуже в моїй голові? Отак, передумати звивинку за звивинкою, до решти, поки, можливо, десь на самому дні не проблисне малесенька ложечка мене самої. Вийняти спогад, наче ніж, і наставити на себе саму, заколоти спогад спогадом. Якщо вдасться. Тато й мама. М'ячик. Машинка. То, мабуть, єдині слова, що були цілими, коли я їх вивчила. А тоді їх вивернули, вирвали з мене ї вставили в мене іншим боком назад, протилежністю до м'ячика знову є м'ячик, до тата й мами – тато і мама. Що означає машинка? Усі інші слова від самого початку обтяжені половиною мовчання, немов прикріпленою до ноги гирею, приблизно так Місяць волочить за собою свою темну сторону, навіть коли повний. Але Місяць принаймні рухається по орбіті. У моїй уяві слова стояли непорушно, та от я їх відпустила. І якщо вони не підуть, я ладна навіть ногу тому чи іншому відрізати. М'ячик. М'яч…"
Лана Басташич. Упіймати кролика. – К.: Книголав, 2026
Це вже не лірична трагікомедія на кшталт фільмів Кустуриці на "воєнну" тему, це справді набагато серйозніше висвітлення "балканської" теми. За сюжетом книжки "Упіймати кролика" Лани Басташич, дві жінки, розірвані війною й мовчанням, вирушають у подорож крізь Балкани - у власні зруйновані спогади. Їхня дружба - уламок втраченого дитинства, що болить, як здерта стара рана. Сара - емігрантка, яка не знайшла себе у світі, де ідентичність - справжнє поле бою. Лейла - бунтарка, яка так і не змогла змиритися з несправедливістю та соціальною нерівністю. "Ти маєш когось, а потім – ні, - дослухаємось ми до гіркої сповіді однієї з них. - Ось вся історія. От тільки ти сказала б, що людину не можна мати. Чи мені говорити "вона сказала 6"? Може, так навіть краще - тобі б сподобалося. Бути якоюсь "нею" в книжці. НУ то й добре. Вона б сказала, що людину мати не можна. але помилилася б. (Людей можна привласнити за бентежно малу ціну. От тільки вона любить вважати себе загальним правилом для всього устрою космосу. І насправді таки можна мати когось собі за власність… Ти не можеш володіти Лейлою. Хіба що знищиш". Таким чином, обидві жінки тікають від минулого, але воно сидить поруч - на задньому сидінні, мовчазне й нещадне. "Упіймати кролика" - роман не про втечу, а про повернення туди, де болить найбільше. Це глибоке дослідження психологічних травм, які залишаються після війни, навіть коли зброя вже давно заіржавіла.