Історія у книжках такого кшталту видається нескінченним літописом, окремі розділи якого щоразу повторюються. І лише яскравий талант авторів, які майстерно роблять з кількох архаїчних сюжетів справжню епопею сучасного життя, дарує нам в результаті цікаве і захоплююче читво.
Зокрема авторка цієї книжки нагадує, що свого часу – чи то після розвалу Радянського Союзу, а чи при падінні Берлінського муру - тоталітаризм не зник за одну ніч, як і демократія не постала, наче за помахом чарівної палички, докорінно змінивши східноєвропейські суспільства. Тож не дивно, що у збірці Славенки Дракуліч. «Кафе «Європа». Повернення. Як пережити посткомунізм» досі живуть майже сюрреалістичні артефакти минулого у щоденному побуті громадян колишніх союзних республік — від системи медичного страхування до національних пам’ятників, популярних кінострічок і культурних традицій, на тлі світової геополітичної турбулентності, укріплення націоналістичних настроїв і Брекзиту.
Загалом ця мозаїка соціополітичного репортажу занурює читача у досі виразно поляризовану европейську дійсність, в якій так само досі живуть привиди совка, родинні апокрифи з рідною тіткою, яка начебто сидить у кафе з Дональдом Трампом, легенди і міфи недалекого минулого з дитячими спогадами про смаколики та інші подробиці тоталітарного часу.
Авторка, видавши такі книжки, як «Кафе “Європа”» та «Як ми пережили комунізм і навіть сміялися», за тридцять років після Оксамитової революції повертається думками у посткомуністичний простір, щоб дослідити, що тут змінилося, а що лишилося незмінним. «На тридцятиліття розпаду я повертаюся в «кафе» Європу, щоб зазирнути досередини й побачити, який вигляд має колишній комуністичний світ сьогодні, - починає свою оповідь Що є важливими ознаками сьогодення і чи могли ми їх передбачити? Подорожуючи, я запитую себе: чи маю я взагалі право писати «ми» і знову зводити докупи всі країни колишнього східного блоку, тимчасом як самі вони так наполягають на своїх відмінностях? Чи досі існують «ми»? І нарешті: тридцять років — це багато чи мало, якщо йдеться про глибокі суспільні зміни?»
Тож що ми маємо навзамін поваленим режимам і зруйнованим мурам? «Ксенофобія змінює суспільний і політичний ландшафт Європи, - свідчить авторка. - Колись сором’язливі дискусії про національну ідентичність тепер переростають у повноцінний націоналізм. Колись ці ідеї мандрували з Заходу на Схід — тепер же рух відбувається в протилежному напрямку; здається, націоналізм і балканізація вже не є суто східноєвропейською справою. Завдяки політиці, зіпертій на експлуатацію емоцій, минуле стало сильнішим за сучасність. Брекзит і рух за незалежність Каталонії від Іспанії — лише два окремі приклади».
А ще про харчі, звичайно, які мають бути кращі в Европі, чи не так? Виявляється, не завжди і не для всіх. Це за комуністичного минулого морозиво було найкращим для кожного, як і копійчана вода з автомату, а за посткомуністичного сьогодення до країн колишнього соцтабору відомі бренди, як у Булгакова, постачають продукти далеко не «першого» сорту. Як для людей, відповідно, сорту «другого», чи що? Мовляв, смаки у них інші, ось і кава слабша, і горілка неміцна. «Поляки, угорці й чехи мають менше грошей, які можуть віддати в супермаркетах за «нутеллу» або інші смаколики, - пояснює авторка. - І виробники пристосовуються саме до цього, а не до якихось специфічних локальних харчових забаганок. Але говорити про смаки пристойніше. Насправді ж виробники навряд чи роблять географічний чи політичний вибір. Їх заледве цікавлять посткомуністичні держави, зміни, які в них відбуваються, тощо. Вони переймаються лише прибутками. І якщо ціна на рибні палички вища, то ніхто їх не купить. Вихід? Менше риби».
Славенка Дракуліч. Кафе «Європа». Повернення. Як пережити посткомунізм. – К.: Yakaboo Publishing, 2021