«Чарівний колорит львівського середмістя в романі Лани геть не схожий на пишну гастрономічну картинку Юрія Винничука, - зауважує Галина Пагутяк у передмові до цієї незвичайної історії. - Тут погана каналізація, протікають дахи і тхне дешевим варивом. У середмісті мешкають діти та онуки енкаведистів і партійних бонз, які потрохи спродують відібрані у львівських міщан помешкання таким самим чужинцям, або під кнайпи чи хостели тим же чужинцям. Вони теж живуть за правилами у трофейних квартирах, які ніколи їм не належатимуть. На їхніх обличчях печать виродження. А красиві легенди для туристів є кому писати».
Тож не дивно, що за всіма винничуково-туристичними правилами, героїня цього твору «не така», бо має власні правила. Цих правил не так уже й багато: всього лише двадцять одне. Та й проти вітру йти не обов’язково. Звісно, якщо ви не Мася. Бо Мася покликаний врятувати світ і прославитися. Тому вперто борсається в каші у власній голові, спілкується зі снами і привидами, запобігає кінцю світу, сперечається з Ейнштейном і намагається написати детектив. А ще видає книжками свої «аферизми», відкриває літературно-художньо-музично-науковий салон і отримує спадщину від книжкового лікаря.
Місце дії — середмістя Львова. Масині сусіди, як було сказано, — ті, хто вселився у «звільнені» квартири після війни, та їхні нащадки. Читаєш і дедалі більше сумніваєшся: хто ж насправді несповна розуму — Мася з його офіційним діагнозом чи його оточення?
Лана Перлулайнен. Правила ходіння проти вітру. – Тернопіль: Навчальна книга Богдан
Ілюстрація: Валентин Губарєв