В інформаційній війні не як у футболі - хто далі б'є той краще грає - тут перемагає не той, хто гучніше кричить, а той, хто краще керує рівнями впливу. І ця книжка дає розуміння процесів в інформаційній війні і показує, як виявляти наміри всіх, хто хоче на вас впливати.
Адже не тільки бійцю на спостережній позиції завжди важливо розуміти, що відбувається навколо. Чому праворуч чути постріли? Чий "мавік" завис у небі – наш чи ворожий? Чи не намагаються обійти його з флангу? Те саме стосується цивільного життя, де під час війни відбуваються паралельні процеси, які впливають на хід війни. Тож книжка Артем Захарченка "Наративи масового ураження" – про те, що в інформаційній війні перемагає не той, хто гучніше кричить, а той, хто краще керує рівнями впливу.
"В автократичних країнах усе просто: – пояснює автор, – журналісти пишуть те, що їм накажуть десь там, згори, з єдиного центру, який контролює всю інформацію. У Китаї непідконтрольні соцмережі навіть заблоковані, тому ніхто не може написати про утиски уйгурів чи незалежність Тибету. У Росії, особливо до війни, було трішки більше видимості свободи: соцмережі тільки погрожували заблокувати, і навіть існувало кілька "ліберальних медіа", які дозволяли собі критикувати владу (з тих, чий лібералізм закінчується на українському питанні). Але суть приблизно така сама, як і в Китаї. На Заході медіа, навпаки, умовно незалежні. Їх багато, вони належать різним корпораціям і конкурують одне з одним. Водночас у США або Великій Британії вони максимально комерціалізовані, наймасовіші видання й телеканали заробляють собі на рекламі, і політичні новини для них – не основний складник бізнесу. А, скажімо, у Скандинавії існує давня традиція потужної партійної преси або ж такої, яку підтримує держава, але яка водночас дотримується стандартів неупередженості".
Артем Захарченко. Наративи масового ураження. Тактики і стратегії інформаційної війни. – К.: Наш Формат, 2026