Малюк Цахес. Розділ 9. Смерть Цахеса Цинобера. Епілог

Парафраза відомого твору Ернста Теодора Амадея Гофмана «Малюк Цахес на прізвисько Цинобер»

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ. Смерть Цахеса Цинобера

Крізь дощ та бурю побіг малюк Цахес до свого будинку; рохкаючи й сопучи, прошмигнув темними сходами у свої покої; на сходах зіткнувся з камердинером, що саме зібрався в шинок пограти в кості, й прошмигнув у нього поміж ногами, чим страшенно налякав бідолагу. Згодом, серед глупої ночі, коли знесилений прикрими пригодами малюк Цахес, який все ще вважав себе міністром Цинобером, хропів, вигравав носом та свистів у найхимерніший спосіб у своїй постелі, – повернувся візник, що пів ночі чекав та так і не дочекався його біля Терпинового будинку. Візник збудив камердинера й запитав, чи повернувся пан міністр. Потім обидва служники в шанобливих позах стояли в передпокої, дослухаючись до звуків, що видавав уві сні Цинобер, й гадали, яка несподівана пригода змусила їхнього пана потайки пішки прибігти додому. Врешті зійшлися на тому, що то була не інакше, як справа великої державної ваги, бо, як їм було відомо, готуючи якийсь новий указ саме так рохкав, хропів і свистів міністр уві сні. Нарешті глибоко зворушений камердинер сказав:
– Яка ж велика людина наш вельможний пан міністр!
По тому й розійшлися чесні слуги досипати залишок ночі. Але спали вони недовго, бо рано-вранці внизу в міністровім домі зчинився ґвалт. Якась селянка вимагала, щоб її негайно пустили до улюбленого синочка Цахеса. Швейцар сказав їй, що тут живе його вельможність пан міністр фон Цинобер, а серед служників нема жодного, що звався б малюк Цахес. Але жінка, немов збожеволівши, закричала, що пан міністр Цинобер саме і є її коханий синочок, малюк Цахес. Жінка кричала, швейцар голосно лаявся, збіглася челядь, гомін ставав дедалі дужчий і грізніший. Нарешті жінку, яку всі вважали за божевільну, виштовхали з дому. Сіла вона на кам'яних сходах будинку з другого боку вулиці й почала плакати та нарікати, що лиха челядь не хоче пустити її до милого синочка, до малого Цахеса, який став тепер міністром. Навколо неї збиралося щораз більше людей, і вона їм знову й знову казала, що міністр Цинобер – не хто інший, як її син, що вона його назвала Цахесом, і люди врешті вже не знали, чи вона божевільна, чи, може, в її словах є таки якась правда.
– Онде він, онде, моє серденько, мій гномик, – заволала раптом селянка, показуючи пальцем на велике вікно другого поверху, що починалося від самої підлоги, – доброго ранку, маленький Цахесе!
Всі глянули туди і побачили малюка Цинобера, що в гаптованих яскраво-червоних шатах, перевішений орденською стрічкою Зелено-плямистого Тигра стояв біля вікна й хизувався перед юрмою своїх прихильників, як він вважав. Всю його постать було добре видно крізь великі шибки. Та глядачі зареготали й почали щосили кричати:
– Малюк Цахес! Малюк Цахес! Гляньте-но на того маленького причепуреного павіана, на ту химерну потвору, на того відьмака! Малюк Цахес! Малюк Цахес!
Швейцар та всі Циноберові слуги висипали надвір, щоб глянути, з чого люди так регочуть. Та ледве побачили вони свого пана, як почали завзятіше від усіх реготати й кричати:
– Малюк Цахес! Малюк Цахес! Курдупель, потвора, відьмак!

Міністр, аж тепер зрозумів, що знавісніла юрба на вулиці регоче не з когось іншого, а з нього. Він розчинив навстіж вікно, блиснув на юрбу розгніваними очима, закричав, зарепетував, затупав ніжками, погрожуючи поліцією й тюрмою. Але чим більше його вельможність навісніли, тим дужчий здіймався регіт і гамір. Люди почали жбурляти в бідолашного міністра камінням, овочами, всім, що попадало під руку. Довелося йому сховатись.
– Боже милосердний, – злякано мовив камердинер, – то ж з вікна їхньої вельможності виглядала якась маленька огидна потвора. Що ж це таке? Як той вовкулака заліз до кімнати?
Він кинувся нагору, але, як і раніше, двері до спальні були зачинені. Він наважився тихо постукати. Жодної відповіді!

Тим часом бозна-звідки і як, між людьми пішла глуха чутка, що маленька, смішна потвора таки справді малюк Цахес, який прибрав горде ім'я Цинобер і проліз нагору ганебною брехнею та ошуканством. Щораз голосніше здіймався крик:
– Геть тварюку! Геть! Здерти з нього міністерський сюртук! Замкнути в клітку! Показувати його за гроші на ярмарках! Нагору, нагору! – І люди почали вибивати двері.
Камердинер у розпачі заломив руки.
– Заколот! Повстання! Ваша вельможносте, прокиньтесь! Рятуйтесь! – Кричав він, але відповіді не було.
Двері нарешті виламали, і люди, дико регочучи, посунули нагору сходами. Тоді камердинер із усієї сили наліг плечем на двері спальні. Вони, загуркотівши, злетіли з завіс. Але й там не було його вельможності, не було Цинобера!
– Ваша вельможносте! Хіба ж ви не чуєте? Повстання! Ваша вельможносте! Де ж ви ділися? Господи, прости мене грішного, де ж ви зволили дітись?
Так бідкався камердинер, розпачливо бігаючи по кімнатах. Та ніде не чув у відповідь жодного звука. Цинобер зник. Тим часом галас надворі трохи затих, люди почали помалу виходити з дому, тихо перемовляючись і грізно поглядаючи нагору.
– Заколот, здається, вщух, – мовив камердинер. – Ну, тепер його вельможність, напевне, вийдуть зі свого сховку.
Він знов пішов до спальні, гадаючи, що цього разу конче знайде там міністра. Камердинер кинув навколо допитливим оком і раптом помітив, що зі срібної нічної посудини, яка завжди стояла біля туалету, стирчать маленькі, тоненькі ніжки.
Він підійшов ближче, заглянув до посудини, здригаючись з жаху, й крикнув:
– Ваша вельможносте! На Бога, що ви робите? Що ви там робите на дні?

Останній сховок його ясновельможності

Та Цинобер не озивався. Камердинер, відкинувши всі церемонії, схопив його за ніжки... і витяг. Ах, мертві, мертві були їх вельможність! Камердинер голосно заплакав. Візник, служники – всі збіглись. А тим часом камердинер обмив і витер бідолашного господаря від нечистот, поклав у ліжко і вкрив шовковим покривалом, тільки зморщене личко визирало з-під нього.

До кімнати ввійшла панна фон Рожа-Гожа. Спочатку вона, бозна-яким чином, заспокоїла людей. Тепер підійшла до мертвого Цинобера. Мертвим він здавався кращим, ніж будь-коли в житті. Маленькі очиці були заплющені, носик білий, на вустах застигла легенька лагідна усмішка. Та найперше впадало в око його темно-каштанове волосся, що лягало на плечі чудовими кучерями. Панна погладила малюка по голові, і миттю в чубі заблищала червона смужка.
– О, – сказала панна, й очі їй радісно сяйнули. – О Проспере Альпанусе, великий майстре, ти додержав слова! Звершилася його доля, спокутована ганьба!
І справді, пам'ятаєте слова мага Альпануса, які він промовив до феї Рожабельверде в другій частині шостого розділу цієї повісті: "він ще дістане незаслужену шану"?
Як він сказав, так і сталося. Пасмо червоного волосся знову заблищало в чубі мерця, і знову він під дією чар всім, хто був поруч, видався славетним мудрим міністром. За ним плакав сам світліший князь Барсануф перед тим, як піти обідати, й разом із ним втерли сльози всі сім княжих камергерів. Пройшли роки, десятки, сотні років; пішли в небуття імена багатьох героїв, що відстояли незалежність Вітчизни на полі бою, забуті імена переважної більшості музикантів, поетів, письменників і вчених, але ім'я підлого, злостивого нікчемного карлика – ім'я Цинобер – залишилося в пам'яті вдячних краян. І чого варта після цього та пам'ять і та вдячність, спитаю я вас?

Як було вже сказано в частині першій п'ятого розділу, деякі події, що відбулися й відбудуться в різний час у нашому світі, в п'ятивимірному просторі можуть бути одночасними, бо там наш час буде просто четвертим просторовим виміром, а додатковий п'ятий вимір буде суперчасом. Так ось, як тільки помер міністр Цинобер, так за суперчасом одночасно з ним тут же сконали всі його копії. Для нас, людей, що нездатні вийти за межі свого простору-часу, все, звичайно ж, відбулося й відбудеться у свій визначений час. Оскільки з усієї множини Цахесових копій ми вибрали для прикладу лише дві історичні особи, то й зараз ми розглянемо, що відбулося з цими особами одночасно зі смертю Цахеса Цинобера. Як ви вже здогадалися, люб'язні читачі, їх теж прибрала смерть. В цьому, врешті-решт, нема нічого дивного, рано чи пізно це трапляється з усіма людьми, незалежно від того історичні вони особи чи непомітні для широкого загалу. Залишається лише одна таїна: що відбувається з ними та з нами після смерті?
Художники створили немало шедеврів живопису: й світські картини, й ікони, – де зобразили картини вічного життя. Немало зусиль доклали до цієї теми письменники й поети. Всі вони, так чи інакше, зобразили уявлення про майбутнє людей, що вірили в Бога й вічне життя після смерті. Та раптом у 1915 році Малевич написав картину "Чорний квадрат"! Що це? Чим ця проста до примітивізму композиція так збурила увагу глядачів? Мабуть, тим, що вона показала, як бачить майбуття атеїст. Своє майбуття й майбуття всього людства. В противагу вірянам. Memento mori!

Малевич. "Чорний квадрат"

Але що там відбулося зі знайомими нам копіями Цинобера?

У попередньому розділі цієї повісті ми вже розповіли, як скінчилося життя Гришка Распутіна. Смерть прибрала його трохи раніше від інших Цахесових копій, бо позбавити цього брутального мужика чарівної сили ніяк не можна було ані вищипуванням волосся, ані обрізанням грішної плоті, ані підстриганням нігтів. Вона – та сила – була розосереджена в усьому його тілі й тому не залишалося нічого кращого, як його вбити. Так і вчинили заколотники. Але до сказаного в попередньому розділі варто додати ще деякі деталі. Дрібні, на перший погляд. А саме: після отруєння й розстрілу Распутіна, про всяк випадок, зв'язали, загорнули у віконну штору й кинули з кам'яного мосту в Неву. Кажуть, згодом розтин показав, що в його легенях була вода. Як відомо, це свідчить, що Гришко ще дихав, коли зник в ополонці. Як не мудруй, а виходить дивний збіг – Распутін втопився, як і його прототип Цинобер. Тільки й різниці, що Цинобер втопився сам у нічній посудині у власних нечистотах, а Распутіна втопили в брудних водах Неви. Був і ще один збіг: як і Цинобер, нікчемний брутальний злодійкуватий мужик Распутін назавжди запам'ятався його краянам в ореолі таємниці й слави.

Що ж до президентика, то, на жаль, мушу розчарувати читачів. Мені невідоме його майбутнє, бо п'ятивимірний простір із суперчасом для мене закритий. Я також не маю суперкомп'ютера з доступом до Всесвітньої інформаційної бази даних. Та й спитати теж ні в кого, бо Проспер Альпанус відлетів, як виявилося, не в Індію, а набагато далі – десь в сузір'я Сіріуса. Отже, мені залишається робити лише те, що роблять люди, коли говорять про те, чого не знають, – фантазувати й вигадувати. Приділімо ж останню увагу нашому улюбленом президентикові й спробуємо вгадати, як він покине цей світ разом із Цинобером. Як і Цинобер, президентик дуже боявся й ненавидів своїх співгромадян, що були схильні ледь що виходити на майдани й демонстрації. З переляку саме в них він бачив загрозу своєї насильницької смерті. Але даремно він їх боявся! Даремно! Вони навіть у гніві були милосердні до своїх воріженьків. Не тих, не тих слід було йому боятися! Він так і не зрозумів до останньої рокової миті, що вбити його замислили люди з найближчого оточення. Замислили після того, як стало очевидно, що на посту Президента він їм не потрібен і навіть став заважати. На біду президентика пост, який він обіймав, у його державі був лише один і булава – одна. А блатній братві конче було потрібно звільнити посаду іншому ефективнішому для них аферистові або народному улюбленцеві, як кому більше до вподоби. Це й вирішило долю бідного малюка президентика. В задумах його найближчих друзів найкращим варіантом зробити посаду вакантною була трагічна випадковість. Президентик мусив вмерти заради загального блага блатної братви, що оскаженіла від повноти влади, лавини грошей та безкарності. Врешті вони ухвалили зробити так, нібито президентик сам втопився у ванній, купаючись під кайфом. Але в останній момент щось пішло не за планом. Братві довелося імпровізувати, й президентика встромили головою в унітаз та спускали воду доти, доки він не захлинувся. Отже, й цю копію Цахеса Цинобера знову втопили. Скажу більше, смерть всіх інших копій Цинобера так чи інакше була пов'язана з водою. Залишається додати, що потім тіло президентика вкинули таки у ванну й зимітували нещасний випадок. Країна цілий тиждень була в траурі, похорони хтозна-як перетворилися в грандіозне всенародне шоу. Масовий психоз шанувальників президентика не вщухав, аж до наступних виборів, коли вже не 73%, а 85% з тих, хто прийшов голосувати, віддали свої голоси за нового заздалегідь приготованого народного улюбленця. Але він вже не був копією Цинобера, а тому то є вже зовсім інша історія.
– Але яка ймовірність саме такого розвитку подій? – Можливо, спитаєте ви. – Хіба президентик, як і всі інші копії Цинобера, як і сам Цинобер, як і взагалі всі люди, не має свободи волі?
– Має! І поки на його дереві долі (Рисунок "Дерево долі на поточний момент часу" із другої частини шостого розділу) – поки на його дереві долі ще залишилися вузлики вибору, президентик може вибрати собі іншу долю. Зокрема, зможе уникнути ганебної безглуздої смерті. Зможе, але ... Але для цього йому потрібна дуже сильна особиста воля. Чи має він її? – ось у чім питання. З роками, накопичуючи звички, ми стаємо їх рабами, й тоді вільний вибір підмінюється звичним вибором. Тобто фактично ми вже й не вибираємо, а чинимо, як звикли. Тому й нам, і всім нашим знайомим давно зрозуміло, що буде, як завжди. Висновок же такий, що передбачити майбутнє того ж таки президентика – не така вже й фантастична задача, навіть без суперкомп'ютера з доступом до Всесвітньої інформаційної бази даних.

Та ми забалакались і забули попрощатися з яким не є, але головним героєм цієї феєричної повісті малюком Цахесом, що зумів стати міністром фон Цинобером, а тим часом фея Рожабельверде ще раз підійшла до нього й сказала тремтливим голосом, повним щирого співчуття:
– Бідний Цахесе! Пасинку природи! Я бажала тобі добра! Можливо, я помилялася, думаючи, що чудесний зовнішній хист, яким я тебе обдарувала, осяє цілющим променем твою душу і збудить внутрішній голос, що скаже тобі: «Ти не той, за кого тебе вважають, тож намагайся зрівнятися з людиною, на чиїх крилах ти, безкрила каліко, підносишся!» Але ніякий внутрішній голос у тобі не прокинувся. Твій зашкарублий, мертвий дух не зміг піднестись, ти не позбувся своєї дурості, брутальності, невихованості. Ах, якби ти залишився тільки маленьким нікчемою, невеличким, неотесаним невігласом, ти уникнув би ганебної смерті! Але Проспер Альпанус подбав про те, щоб після смерті тебе знов вважали за того, за кого вважали, завдяки моїй силі, за твого життя. Спи спокійно, маленький Цахесе!
Приєднаймося й ми до побажання феї, тільки додаймо дещо також і від себе:
– Спи спокійно, маленький нікчемний виродку Цахесе! Спи спокійно, разом з усіма своїми гидкими шкідливими копіями! Хай вам насниться те, чого ви прагнули за життя. Насниться будь-що, аби тільки не чорний квадрат!

Епілог

От і скінчилася наша казкова заплутана й суперечлива повість про малюка Цахеса Цинобера.
– Але чи не краще буде замість сумного похорону поставити на кінці радісне весілля? – запитує справжній її автор пан Гофман і малює такі милі картини щастя й радості Бальтазара та його коханої Кандіди, що мені не до снаги змагатися з ним. Я й не змагатимусь. Тільки раджу вам, мої любі читачі, прислухатися до пана Гофмана. Прислухайтеся – й відчуйте, як перед його картинами щастя й кохання відступають на другий план зловісні тіні минулого й майбутнього. Відчуйте, як тіні Цахеса Цинобера та його шкідливих копій зникають із перед ваших очей у чорному квадраті. Зникає, врешті, й сам чорний квадрат.
Чути голоси колядників, церковні дзвони та піснеспіви ... Бо сьогодні Різдво!

Happy end

7 січня 2021 року

Зміст

Вступне слово і РОЗДІЛ ПЕРШИЙ. Маленький виродок

РОЗДІЛ ДРУГИЙ. Студент Цинобер

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ. Частина перша. Магія та її наслідки

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ. Частина друга. Магічне чаювання у професора Терпіна

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ. Небесна карета

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ. Частина перша. Доктор Проспер Альпанус

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ. Частина друга. Проспер Альпанус береться до справи

РОЗДІЛ ШОСТИЙ. Частина перша. Фея Рожа та міністр Цинобер

РОЗДІЛ ШОСТИЙ. Частина друга. Міжпланетна дипломатія