Передмовляючи свою історію, її автор нагадує про те, як цілі міста, буває, потрапляють на «зворотній стороні мапи, куди Бог ніколи не заглядає». Стаючи містами-привидами на зразок Макондо, як у Маркеса, чи Зурбагана, як у Гріна. Утім, у випадку з нічним, тіньовим і потойбічним Львовом, який у феєричному романі Андрія Горбунова віддзеркалюється у похмурому топонімі "Гліл", до підручника географії заглядають зовсім інші божества. Тут взагалі відбувається якась бісовщина, де містом керує не мерія, а справжні могутні господарі галицької столиці, герої щоразу потрапляють у паралельний вимір, а головна битва розгорнеться вже у фіналі.
І навіть своєрідні гіди, вставлені автором між розділами цієї епопеї – цікаві бувальщини про сучасний Львів та його звички, правила і порядки – іноді скидаються на містичні оповідки в дусі Юрка Винничука. Утім, знов-таки, автор гайнув набагато далі у своїй історії, схожій то на комп’ютерну гру, то на пригодницький квест, то на футуристичний трилер, чим, погодьмося й має бути сучасна література, яка хоче бути популярною. «Прикладом для наслідування в мене було «Небудь-де» Ніла Ґеймана, - зауважує він. - Власне, я не просто так згадую на початку тексту Долішній Лондон – я намагався зробити зі Львовом те, що Ґейман зробив з Лондоном. А саме – зафіксувати його меми, міські легенди і втілити їх у надприродних істотах темного потойбіччя».
Що ж до згаданої фінальної битви, до якої прямують герої роману – кожен зі своєю химерною історією, але обов’язково у «тіньовому» Львові, куди може потрапити або маг, або заблукалий перехожий – то війна у цій локації, як виявляється, ніколи й не завершувадася.
«– Це у вас там навірху война закончілась, – розповідав солдат своєю ламаною російською, лежачи в заростях на боці. Він гекав і деколи вживав українські слова замість російських. – А в нас тут до цих пір бєндеровци с нацистамі бєгают. Відєл, чьо понастроїли?
Солдат указав рукою на цілодобову ресторацію «Цісар», вхід у яку був найпомітнішим об’єктом на майдані.
– Вон, – додав виклично, – ціла сєть таких!
– А… що з ним не так? – несміливо запитав Володя.
– Ну видиш названіє? Тсі-сар!
– І що?
– Ета же «расіст» задом напірьод! Кумєкаєш?
Хлопець від подиву аж роззявив рота.
– Ех, – московит зітхнув, поглядаючи зі своєї засідки на заклад: крізь вікна було видно, як там подають ковбаски і наливають міцні напої. – Накатіть би щяс, да нєахота цим расістам на глаза попадатися… Пайдьом-ка краще в центр, на ету площадь, Базарную, ілі как там її, всьо врємя забиваю… Там і накатім, ага!
При думці про горілку солдат відразу пожвавішав, щоки налилися рум’янцем, і усмішка розтягнула обличчя.
– Я не п’ю, – сором’язливо зізнався Володя.
– Шпіон, штолє? – грізно зиркнув на нього красноармієць. На мить хлопець злякався, та солдат відразу ж посміхнувся й продовжив: – Ти патустаронній, поняв… А я ж тут застрял надовго… Тут бєз етава дєла ніяк. – І красномовно вдарив себе по шиї.
А тоді ще й відсьорбнув із поясної фляги.
– Боєц відрізан од снабженія, – скрушно видихнув Коля, калатаючи залишки рідини на дні фляги.
– І багато вас тут таких? – поцікавився Володя.
– Кого? – хитро ковзнув очима солдат. – Наших? Чи врагов?
– І тих, і інших, – знизав плечима хлопець.
– Із наших я адін остався, – сумно сказав вояк. – Зо всього батальйона. А протів меня – цілий полк ваюєт! Вот тє крє… е-е-е, партбілєт і звєзда ґєроя, – він переконливо вирячився, проте відразу ж затих. – Ну, как полк… То мої аценкі, канєшно – по даним развєдкі, ткскзць. Всього должен бить полк по го́роду расквартірован, но сам я де-то з батальйоном воєвал. Ну, так шоб роту – в ліцо знаю. Адін взвод мєня оточіл кагда-то. Пятєрих я порєшил, ще двоє ушлі. Вдвойом мене викурівают тепер, прєдатєлі паганиє, – солдат скривився, оголюючи зуби. – Адін фріц, другой хахол. Есес, значіт, тамошній – і есес, которий галічіна, із УПА. Бивало, заходют з двух флангов, і давай пулємьотами поливать крєст-накрєст…
Раптом у кущах позаду щось зашаруділо. Наступної миті Володя зрозумів, що над головою свистять кулі.
– Мать тваю! – Коля впав на землю і повалив за собою хлопця. – Ета ані! Двоє етіх…
Далі красноармієць продемострував відмінне володіння чотириповерховим російським матом, у якому не проскочило жодного запозичення з української.
– …еті вот, есесовци, хахли, бєндєри паганиє!
Він виліз із укриття і вистрелив з рушниці у відповідь.
– Как ви, хахли, гаварітє, правофка-прамофка, мать єво. Да як же я вас переб’ю, єслі я адін, а ви вдвойом, а? Так, пацан. – Солдат зустрівся поглядом із Володею. – Зостайошся тут і прикриваєш мойо стратеґічєскоє атступлєніє. Всьо понял? Камні бросать туда – ето їх відволічьот. Єслі тебе найдут – скажеш, што москаль побєжал вон туда. Хай кругамі ходять. Я потом вєрнусь і тебе із плєна есесовского визволю.
– Так точно, – тихо сказав Володя, страшенно радий нарешті спекатися червоного солдата.
Матросов пустив ще одну кулю й став відповзати в пітьму.
– Ану стій, гнидо! – пролунав голос із того боку, звідки летіли черги. – Зрадник, братовбивця, енкаведист, посіпака чекістський, я тебе з-під землі дістану, за пролиту кров будеш у мене лайно їсти і на гілляці висіти, стріляти в мене надумав? Та я тебе сам розстріляю! Ноги вашої московитської більше не буде на українській землі! Пес, падло чортівське, виродок сатанинський, тваридло хмільне, жук перегнійний, щоб тобі в дупу провалитися!
Красномовний нападник пробіг іще кілька кроків і зупинився, аби перезарядити свою автоматичну зброю. Володя визирнув зі свого укриття й побачив, що обидва «шмайсери», з яких стріляли по красноармійцеві, належали одній особі: це був чоловік в однострої Української повстанської армії з мазепинкою на голові. Щойно автомати були знову готові до бою, він підвівся і по-македонськи пустив ще одну подвійну коротку чергу в пітьму.
– А, знову втік, підлота така немита… – скривився упівець.
Володя глибоко вдихнув і, не вилазячи з засідки, щосили крикнув:
– Слава Україні!
– Героям слава, – здивовано і, схоже, цілком автоматично відгукнувся упівець. – А це хто там?
– Колишній полонений краснопузого, – увійшов у роль Володя. – Дякую за визволення!
– Овва, – автоматник підійшов ближче і роздивився хлопця у світлі ліхтаря. – Ну, підводься, коли не жартуєш… Мене Остапом звати.
– Володимир, – назвався хлопець і став на ноги.
– Не думав, що та гнида ще й заручників бере, – покивав Остап. – Цілий? Може, в «Цісар» підемо – перекусимо, га? Бо й так той комуняка втік…
Двоє перейшлися до ресторації. В світлі цілодобового закладу проступили деталі одягу упівця, граната при поясі, патрони, фляга – і відчуття реальності ще сильніше змилося, адже ніхто з охорони і обслуги закладу, схоже, навіть не здивувався цій озброєній особі, котра щойно вела вогонь з двох самострілів, а тепер безперешкодно зайшла досередини приміщення і всілася за столик».
Андрій Горбунов. Гліл. – К.: Фенікс, 2021
Фото прес-служби ЛОДА