День видався сірим і липким, як одеська спека перед дощем, коли не розумієш, як зранку одягатися. Я йшов Новим ринком, шукаючи щось таке, що додало б антуражу та символізму музейним експонатам. Тематичний музей - річ невдячна: то бракує достовірності, то можете перебрати із фантазією.
Крамниця «Усе для рукоділля» була зовні ринку. Дзвіночок над дверима бовкнув так неохоче, ніби його розбудили посеред сну. Усередині було напівтемно, пахло тканиною та чимось старим - можливо, тими часами, коли люди ще справді вміли замовляти та шити власні костюми.
Я перебрав поглядом, стрічки, ґудзики, нитки, якісь дивні блискітки, відрізки тканин. Нічого схожого на ковпак ката, який я шукав. Ані натяку на чорний оксамит, ані металевої сітки, ані тієї мертвої суворості, що має бути в катівському вбранні.
Жінка років за сорок відірвала очі від телефону. Її обличчя ще мить зберігало вираз рожевого телефонного щастя - певно, знижки на косметику, пост про важливість усвідомленого материнства, чи сто двадцятий ролик із котейками. Вона глянула на мене тим одеським поглядом, що одразу засвідчує: ви тут випадково, але це не страшно, бо це ринок.
- У вас є щось схоже на ковпак ката? - запитав я, надавши голосу зацікавленої таємничості та стурбованого погляду.
Вона не здивувалася. В Одесі дивуються тільки приїжджі.
- Що, шановний, роботу знайшли? Вітаю! - усміхнулася вона тою посмішкою, яка одночасно означає «я вас розкусила» і «давайте пограємось». - На жаль, ковпак ката вже розібрали. Може, ковпак чаклуна вам підійде? Бо в цей час треба мати додатковий фах!
Я замислився. Чаклунський ковпак - це зовсім інша недоречна естетика музею. Зорі, місяці, підкладка з фольги. Але вона мала рацію: фаху ката тепер замало. Потрібно бути універсалом.
- Слушна порада, але на курси чаклунів такі черги! - зітхнув я.
Вона кивнула, ніби саме це й чекала почути. І повернулася до свого телефону. Рожева насолода зайнятості знову залила її мозок Інстаграмом.
Я вийшов навулицю. Зайшов на ринок. На ринку кипіло вщухаюче життя: бабці продавали помідори, хлопець у гумовому фартуху тягнув ящик із рибою, десь грала музика. Я рушив до виходу, але думка про ковпак чаклуна не відпускала.
І тоді я згадав ще одну історію...
Десять років тому в одній кадровій агенції мені показали резюме няні. Жінка мала десятирічний позитивний досвід. Рекомендації - блискучі. А в графі резюме «особисті якості» вона написала:
«Я взагалі люблю людей та тварин. Хоча тварин люблю більше. Оскільки малі діти в мене асоціюються з маленькими тваринами, то я їх теж люблю.»
Кадровики були в захваті. Відвертість, відсутність фальші. Її взяли в найзаможнішу родину одеських підприємців - без конкурсу, лише зі співбесідою. І ніхто не потерпав в родині. Дитина росла щасливою з такою нянею.
Ось воно, подумав я. Правда, відвертість, гумор зближують, а не віддаляють. Іноді в інших ми бачимо ковпак ката, а це ковпак чаклуна. Ми читаємо дивні резюме й сміємося, а за сміхом стоїть щирість: «я люблю дітей, хоч вони й схожі на тварин». І цей дивний, незграбний, одеський спосіб бути чесним - він і є тим стрижнем, який рятує нас у складних життєвих кроках щодня.
Я не купив ковпака. Не знайшов. Але вийшов із ринку з усмішкою людини, яка тільки що згадала, що чаклунство, власне, починається з уміння бачити світ трохи навиворіт.
Так, як це вміють в Одесі.©
Автор Сергій Сарафанюк, Одеса
#СергійСарафанюк #Одеса #Новела #Гумор